Розділ 3. Розмова з дідусем

Літо 2005 року, Кіровоград

Гаразд, треба бути чесною, що як я не придумала, після успішної здачі ДПА мені ніяк не вдавалося знову змусити свій дар діяти.

Ні, звичайно я намагалася писати щось у блокноті, але от що дивно. Виходило просто записати щось, що я бачила навколо чи відчувала. Це дуже допомагало провести час без нудьги, але ніяких тобі передбачень чи магічних справджень моїх бажань.

Дурні забаганки типу «хочу щоб мама купила торт» чи «хочу щоб мені на голову впала торба з грошима» не працювали. Вірніше навіть рука не піднімалася, щось таке записати. Хотілось більше розпитати батьків про бабусю Ніну, але вона була неймовірно таємничою особою. Мій тато майже нічого не знав, хоча вони жили разом, в одній квартирі. Діда Андрія не стало дуже давно, ще за часів радянщини у 1980 році. От про нього мій батько міг торочити годинами, бо дід стільки воєн пройшов, героєм Радянського Союзу був, ба навіть у Російсько-Японській війні приймав участь.

Чесно для мене всі ці згадки були просто історичними фактами, я не розуміла гордості від участі у війні, хіба ж це не страшно? А батька з дідусем розпирала гордість. Ще більше моєму татові подобалось те, що дід Андрій ніколи нічого не розказував про війну. Тато вважав його таким собі Суперменом, який скромно замовчував власні подвиги, бо ж не міг він просто прожити бойові дії, значить боровся як лев.

Бабуся Ніна багато мовчала, вона не дуже любила людей, мало не до останнього дня сама ходила гуляти. Могла пропасти на цілий день, а одного разу навіть зникла на кілька діб. Виявилося, що вона їздила на екскурсію до урочища Монастирище, що на Кіровоградщині. З подруго, яку ніхто так і не бачив та взагалі не знав про її існування. От так просто поїхала, а тато з Дідусем тут пів міста об’їздили в її пошуках. Неллі часто читала книги та свій щоденник.

Так, той самий, який я зараз гортаю з неймовірним задоволенням і намагаюсь розгадати його таємниці.

Мені було дивно слухали про бабусю Ніну як про дурнувату стару, що втрачала розум. Принаймні саме так про неї говорила моя мати, при цьому тато просто знизав плечами, та я думаю він вважав приблизно так само.

Для мене ж все було інакше. Я ніби трохи розуміла її мовчазні будні, бо з ким вона могла поділитися правдою в якій жила? Зловила себе на думці, що після тієї ситуації із інсультом тата я теж ні з ким не говорила про свої передбачення. Для моїх батьків то був просто збіг обставин, а я відтоді постійно жила в очікуванні нового передчуття.

Іноді доходило до абсурду, бо я сама себе накручувала. Мені просто снилися страшні сни, а я чекала чогось поганого в реальності. На щастя, все проходило. Я була надто емоційною, що негативно відображалося на моєму власному житті. Часто плакала просто так, але відчувала, що нічого поганого не станеться.

Мені було складно спілкуватись із людьми, бо я почала відчувати їхню енергетику. Сумувала разом із тими, кому було сумно, раділа життю із веселунами, але були також люди, спілкування з якими ніби висмоктувало з мене енергію. Я намагалася їх уникати, але одним із них був мій дід Вова. Саме у нього я могла отримати більше інформації про бабусю Неллі, його матір.

***

Мені подобалось ходити в гості до дідуся, бо він завжди був радий бачити онуку, в нього завжди була домашня випічка та борщ, який він приготував сам. Єдиний мінус був у тому, що дід постійно дивився новини, які заряджали його негативом та зайвими переживаннями. Дідусь Володимир був одним із тих, хто відчайдушно бажав повернення Радянського Союзу, «бо там був порядок, а тут самі бандити». Через такі погляди мої батьки часто уникали сімейних зустрічей або ж розмов на політичну тематику. Вони були недоречними, та й я не сприймала це серйозно.

У мене були проблеми важливіші за політиків, хіба ні? В мене тут щоденник і дар, а в політиці я точно не розбиралася. Від слова зовсім. Ну, думаю це нормально у 14 років. Перечекавши чергову емоційну тираду про те, як дідуся дістали усі ці безмозкі бюрократи, бо ж тільки комуністи можуть привести країну до нормального життя, я вирішила запитати те, що цікавило мене найбільше:

– Діду, а розкажи про твою маму?

– О, моя мама була дуже гарна. Як ти! Ви справді дуже схожі, графська аристократична порода! – дідусь мрійливо посміхнувся мені.

– А в тебе залишились її фото?

– Фото ні, але десь мав бути мальований портрет. Це треба шукати, займусь на днях, та обов’язково покажу тобі. Домовились?

– Ага, так розкажеш про неї?

– Ну, вона не любила місто, тут їй завжди було тісно. Раніше вони з дідом Андрієм жили у селі Юзефполь, зараз Йосипівка. Але я там був кілька разів лише, коли хата вже похилилася від старості та самотності. Мама Неллі постійно десь літала в своїх думках, але вона дуже любила свого Андрія. Хоча іноді вони сварилися так, що могли тижнями не розмовляти. Вона чекала його з війни проти нацистів, хоча він не збирався повертатись. Я пам’ятаю, як його забирали на фронт, тоді ще малий зовсім був. Вона так голосно кричала та сварилась, ніби могла щось змінити та залишити його вдома… Прийшов він додому в 45-му, але повернувся з війни значно пізніше. Вона його повернула. Не знаю як, але в один день він просто перестав пиячити та пішов зі мною до парку. Важкі часи були, сонечко.

– Вона була доброю?