2004 рік, село Йосипівка (колишній Юзефполь)
Серпень у бабусиному селі завжди дуже спекотний, а на моїх плечах лежала відповідальність за политий баштан, тому ми з мамою таскали відра з водою з річки, щоб спраглі лози динь та кавунів могли протриматись ще день на жахливій спеці до наступного поливу.
- Світланко, не набирай повні відра, бери по половині. Живіт ще надірвеш, що тоді з тобою робити?
- Мам, добре. Вони легенькі… - мені було так западло взагалі цим займатися, що я ладна була по 3 відра за раз носити аби швидше сісти за книги та читати про улюблених героїв.
- Я кому сказала?
Доведеться послухатись, бо ще й зверху отримаю, а рука у мами важка.
Я знову пішла до річки і нахилилася набрати води з копанки, коли вмить моя голова почала розриватися від болю. Нічого не могла зробити, просто впала на землю, металеві відра коцнулись одне об одне та створили жахливий шум.
Бачила свого батька, він лежав на підлозі та тримався за голову. Йому боліло, я відчувала його біль, ніби мені до черепа вкручували гвинт.
Тато! З ним щось трапилось. Треба терміново подзвонити! Добре, що у мами є мобілка.
Мама підлетіла до мене дуже швидко:
- Доцю, що трапилось? Я ж казала бери менші відра. Де болить? Живіт?
- Ні-ні, мам. Це тато, тато. З ним щось сталось. Подзвони йому, будь-ласка скоріше!
- Що ти бавишся? Я думала в тебе щось серйозне. Тато завтра зранку приїде за нами, він сьогодні на роботі ще, що придумала таке?
- Ні, мам, я відчуваю. Йому болить… не можу пояснити. Просто зателефонуй йому, дізнайся чи все гаразд. Це ж не важко?
Мама роздратовано подивилась на мене, але дістала свою Нокію 3310 та набрала чоловіка:
- Алло, Андрію, привіт. В тебе все добре? Ааа, в нас також добре. Просто тут у Світланки щось, каже ніби тобі погано. Перелякана якась. Угу, та я ж теж кажу їй, що все добре. Ага, цілую. Завтра чекаємо.
Вона закінчила розмову із татом і звернулась уже до мене:
- Ану давай пояснюй, що за цирк ти тут влаштовуєш?
- Гхм… Мам, ну я просто відчуваю, що з татом щось лихе, - сказала це і мені знову перехопило дихання. Сльози самі забриніли з очей, а мама лише роздратовано закотила очі.
- Дитино, тобі вже 13 років, то мабуть гормони. І не тягай важке, заради Бога. По лікарням ще з тобою таскатись! Чи ти так від школи намагаєшся відмазатися?...
Вона ще щось довго говорила та сварила мене за все на світі, а я намагалася ковтати сльози. Мені було зле, я себе так ніколи не відчувала. Я дуже сподівалася, що це ніяке не передчуття, а якісь гормони. Всю ніч я не могла заснути, чекала ранку, бо вже скоро мав приїхати тато.
Він би приїхав за нами, усміхнений та в дурнуватій кепці, як завжди.
Однак приїхав він не один, а зі своїм батьком, що взагалі було дуже дивним моментом. Справа в тому, що батьки мого тата не дуже добре спілкуються із батьками мами. Вони справді різні: мамині все життя прожили у селі, працювали в полі, а татові – типова радянська інтелігенція та аристократи. Дідусь Володимир був відомим на весь Кіровоград архітектором, спроектував чимало комерційних та житлових будинків, бабуся працювала методистом в деканаті будівельного інституту. Перші спілкувалися виключно українською мовою, а другі – «счіталі етот язик язиком деревєнщіни». На тому й вирішили, зайвий раз не зустрічатись.
А тут таке. Мій дід архітектор приїхав в гості до другого мого діда, в якого в самому центрі земельної ділянки не архітектурне рішення, а купа навозу.
Тато виглядав дивно, ніби погано орієнтувався в просторі. Але ж він проїхав за кермом 150 кілометрів, може просто засидівся?
Я налетіла на нього з обіймами, та його батько швидко відігнав мене зі словами:
- Не лізь до татка, краще збирайтеся швидше додому. Він себе погано почуває.
То все правда?
***
Так усе правда. Коли ми приїхали додому, татові не стало легше. В нього була невисока температура та ніби забитий ніс, сильна слабкість. Однак ніякі промивання не допомагали, таблетки не збивали температуру, тому мама викликала швидку і вони разом поїхали до лікарні. Щоб я не лишалась дома одна, до мене приїхав дідусь Вова.
Зранку мама втомлена повернулась додому. Про стан тата досі не було нічого відомо.
- Звідки ти знала, Світланко?
- Я не знала, просто відчула щось нехороше.
Мама мені не вірила. Виявилось, що за день до того, як забирати нас додому, тато скористався відсутністю дружини та випивав з друзями у барі, а тепер йому погано. Мама думала, що він підхопив якусь заразу, ображалась на нього і була дуже розгублена.
А я? Я нічого не розуміла, бо страх відступив і замість нього в душі поселився спокій, абсолютна тиша і ніяких переживань.
За 2 тижні якийсь лікар відправив мого тата на МРТ мозку, який виявив тромб у скроневій долі. Інсульт, то був інсульт у 33 роки, сам факт чого дивував спеціалістів. Тато досі почувався погано, його лікували якимись шалено дорогими препаратами, а молодий лікар розказував матері, що з такими діагнозами не живуть. Тож нам треба було збирати гроші на похорони або готуватись до того, що тато стане овочем. Один ентузіаст пропонував зробити трепанацію черепа, та, на щастя, завідувач відділенням відмовив молодих хірургів від цікавої ідеї, яка могла коштувати моєму батькові життя.