31.06.1925

Тепер ми живемо у Єлисаветграді, от тільки зараз від величної царської назви залишилась лише згадка, а називається він Зінов’євим. Ще одна дурнувата назва на честь якогось радянського політика, ще одна спроба переписати історію та змінити усе, що було «до».

Я скоро маю народити, нарешті Бог благословив нас з Андрієм. І я точно знаю, що в нас буде син. Мій чоловік багато працює, його настільки сильно поглинула кар’єра службовця, що ми все менше розмовляємо на професійні теми. Наше життя тихе і спокійне, я жену від себе важкі думки, бо під серцем маля від коханого і більше не хочеться лізти у соціально-політичні питання. Звичайно мої сни, пророчі та криваві, нікуди не ділися.

Найстрашніше те, що я справді бачу його щасливим. Він засуджує злочинців, він працює на благо держави, союзної держави. А як же українська незалежність? Усім навколо начхати. Війна скінчилася, люди в місті почали свої буденні справи, лише у селі продовжують брати податі та націоналізувати усе, що їм хочеться. Правда, не всі зловживають владою, однак хитрих більшовицьких морд все ж дуже багато.

Андрій був одним із небагатьох чесних посадовців, тому жили ми бідно, зате щасливо. Він завжди казав, що не зможе зробити велику справу, але світ стане кращим за рахунок великої кількості невеличких добрих справ. Не знаю, заспокоював він таким чином себе чи мене, однак чуючи це кожен день навіть я повірила.

Це зручно, так?

Вірити у те, що хочеться, незважаючи на реальні обставини. Вдома ми розмовляли українською, але на роботі в мого чоловіка була прекрасна російська вимова. Просто тому, що так зручніше, бо в системі багато росіян і було б невимовно негарно розмовляти із ними мовою селян. СЕЛЯН. Боже, що з нами стало?

В такі моменти я ненавиділа себе, я ненавиділа нас, але все одно згодом заспокоювалась, бо ж ми родина, ми разом. Я кохаю, я так кохаю Андрія. А він став татком для Жені, піклується про нас, а зараз ще один малюк, наш маленький Вовчик. Кожного вечора він так сильно буцає татка через мамин животик, що ми точно впевнені – буде хвацький хлопчик.

У ці моменти, коли ми з Андрієм обіймаємось перед сном, Женя спить у своїй кімнаті, моє життя стає тихим і щасливим. Я живу цією миттю, коли ми разом, коли все добре, розуміючи, що це не назавжди. Свій дар зараз я використовую лише для свого задоволення та спокою. З Андрієм більше ніяких протиріч з приводу його професійних дій, бо я просто втомилася виглядати скаженою, та й йому не потрібні мої поради. Може це на краще?

Я завжди знаю, якою дорогою краще пройти за продуктами. Я ніколи не стою у чергах, я оминаю поганих людей, бо бачу їхні думки та наміри. Ні, я не читаю їх, я просто відчуваю ставлення до себе та своєї родини на емоційному рівні. Мене ніби щось веде та оберігає. Щось світле. Може це Господь? Не знаю, бо релігійність ніколи не була притаманна моїй родині. Ні, в нас дома теж були образи та молитви на свята, але то більше як традиції та культурні особливості. Я завжди знаю, коли буде дощ, навіть у сонячні дні беру із собою парасольку і завжди вона потрібна.

Андрій вірить тільки у силу влади. Він на власній шкурі відчув, що влада дає можливість буквально змінювати світ, відправляти на смерть людей, яких ти ніколи не бачив, але вони гинутимуть за твої ідеали, навіть якщо не розумітимуть та сприйматимуть їх. Мій шлюб із Нікольським в свій час теж був прямим доказом цього ствердження. Влада – це сила, це доступ до можливостей. Але навіть найбільша влада у світі не дасть тобі щастя.

Тимчасове задоволення? Безперечно. Але щастя та мурашки по шкірі від щирої любові? Ніколи, навіть якщо ти володар світу.

Як людина романтична, я знаходила для себе сенс буття в дітях, в Андрієві та в собі. Я розуміла, що роблю щось неправильно, що можу допомагати комусь, але ховала свій дар від усіх. Потрібно кричати, попередити усіх, що Росія нам не друг і не ворог, а варвар, який поки що м’яко придушує усе інакше, а все гарне присвоює та забирає. І зовсім скоро ми залишимось ні з чим, ми просто зникнемо, якщо українці не згадають свою жагу до чесної праці та волі.

І щось мені підказувало, що згадають, що скинуть ярмо та заплатять за свободу криваву ціну, але знищать нарешті цю гидку гадину, яка оманою та мерзенністю прокладає собі шлях у пекло. Та боюсь ні я, ні мої діти не доживуть до цього часу. Зло ж не може владарювати вічно? Ні, не може, бо починає пожирати саме себе, просто не вміючи робити щось інакше.

Україна буде вільною та сильною, але ми з Андрієм не зробили для цього нічогісінько, а зараз ще й не даємо шансу своїм дітям плекати українське, рідне. Вони виростуть і говоритимуть російською, а українську мову знатимуть і не використовуватимуть, бо це буде соромно, бо вже зараз її м’яко викорінюють, адаптують, змінюють. І ми це допускаємо, бо обираємо жити в полоні замість смерті з честю.

Не знаю, мабуть я знову довго не писатиму у щоденнику. Скоро народиться мій малюк, і я більше не буду страждати з усіх цих питань, буду просто жити, роститиму свого сина та старшу донечку, любитиму Андрія, бо він спокій і моя душа. Житиму, просто існуватиму.

Що ще лишається мені?

Я справді дуже сумую за селом. Пані Клавдія лишилась із сестрою Андрія в Юзефполі, іноді ми їздимо туди, щоб розвіятися, але бачу, що навіть Женька все менше сумує за яром та лісом. Вона все більше гуляє вулицями Єлисаветграду, їй подобається кататися на трамваї, навчання у гімназії захоплює новими знаннями та друзями.

Всі навколо продовжують жити та насолоджуватись, місто живе, Андрій захоплений новою посадою та мною. Щоночі він п’янкий та ніжний, і цей вогонь не може не спалювати усі мої сумніви та страхи. Чого ж іще бажати?