19.08.1924

Треба писати у щоденнику тільки хороше, тільки добре та світле, бо все правда.

Після останнього запису Андрій прийшов додому щасливий та піднесений:

- Ми переїжджаємо до Єлисаветграду, - заявив, а я навіть не знала, що йому відповісти.

- Чому і як скоро? – одразу подумала про те, як мені не вистачатиме простоти та відкритого простору села, спокою широких ланів та ранкового аромату свіжоскошеної трави. Я не хотіла їхати, але відчувала, що ці зміни, то на краще.

- За кілька тижнів. Ти розмовляєш із майбутнім прокурором Єлисаветграда, - він посміхнувся мені та гордовито підняв носа догори, - ти не рада?

- Що ти, вітаю! Ти так плідно працював, стільки всього зробив, щоб отримати таке підвищення. А де ми житимемо?

- Нам дадуть службову квартиру десь недалеко від заводу Червона зірка, колишній Ельворті. Неллі, там так гарно, цивілізація! Відправимо Женьку на навчання до гімназії, вона ж любить малювати? Знайдемо педагога-художника, - він підхопив мене на руки та почав кружляти, від чого я мимоволі почала посміхатись разом з ним.

- Так, мабуть ти правий, це буде добре, - здається я сама собі не вірила, коли це казала.

- Неллі, моя мила, - чоловік зупинився та ніжно пригорнув мене до себе, - Я знаю, ти боїшся, в тебе є передчуття, але може годі вже жити мріями, коли ми можемо бути щасливі сьогодні, зараз? – і поцілував мене міцно, як давно вже не цілував.

Ніби стіна, яка місяцями росла між нами, укріплювалася та ставала лише страшнішою вмить обернулася на попіл. Ні, на хмиз, що вмить спалахнув від пристрасті та любові. Розуміння того, що це мій коханий чоловік, якого я полюбила, ще навіть не бачившись із ним, накрило мене із головою. Я танула та тонула в його обіймах, повертаючись до життя.

Мені так не вистачало його ніжності та пестощів, ми якось віддалилися одне від одного, мали непорозуміння, але зараз ми стали одним цілим, ми були разом, ми кохали та були коханими.

Для мене це мало найбільше значення. Завжди. І коли я мріяла про любов, то навіть не могла уявити, що це буде саме так.

П’янко та солодко до тремтіння, просто від його долоні на моїй талії. Гірко та боляче від непорозуміння та простого слова. Немає в цьому прямої лінії, тільки крайнощі, бо не може бути інакше. В тому й сенс, що з коханою людиною ти поруч навіть тоді, коли не розумієш її та не згоден з її діями. Не лише, коли все прекрасно і ви на одній хвилі.

Головне вчасно винирнути з-під товщі проблем та внутрішніх переживань назустріч одне одному, аби не втратити цю тонку ниточку, цей унікальний зв’язок, коли розумієш людину без слів. Відчуваєш емоційно навіть на відстані.

Я кохаю Андрія, він кохає мене. Цього достатньо для щастя? Думаю, так.

Ця ніч була такою ніжною та наповненою нами. Ми на жодну секунду не відпускали одне одного. Я тремтіла точно не від холоду, а він постійно цілував мене своїми гарячими устами. Щось у мені вимкнулось, щось переключилось, я стала спокійною та готовою до будь-яких перипетій.

Нехай він завжди буде поруч зі мною. Мій милий. Разом ми зможемо усе, разом ми будемо щасливі.