17.08.1924

Я вже кілька днів не можу перестати плакати, коли думаю про свою маму та батька. Вони живуть у Єлисаветграді вже давно, мама працює на замовлення, а батько має крамницю із тканиною та різними корисними дрібницями. Ми спілкуємось мало, бо тато так і не пробачив мені розлучення зі Степаном та Андрія. Відчуваю, що їм щось загрожує, але у своєму листі мама відповіла на це якось дивно: «Що має статися, станеться обов’язково».

Це лякає, вона точно теж щось відчуває. Я більше не намагаюсь поговорити про це із Андрієм.

Андрій…

Наше подружнє життя точно зараз переживає якусь кризу, бо його повністю поглинула кар’єра та робота. Як би не старався мій чоловік працювати чесно та на благо українських людей, це зовсім не змінює того, що радянщина наче кривава отрута окупувала усе навкруги. Не всі, далеко не всі та благочесні як Андрій. Українізація у вершках суспільства та дозвіл на використання мови мені видаються якимись несправжніми та ніби тимчасовими подачками більшовиків.

Андрій говорить, що я вже зовсім загралася зі своїми видіннями, а це заважає мені жити реальністю. Мабуть він має рацію. Я постійно десь літаю у хмарах.

Женька майже весь час проводить із Клавдією Семенівною, яка із задоволенням вчить мою донечку вишивати та в’язати, вони гуляють у яру, де Євгенія розпитує про кожну квіточку та рослинку, а наша Клавдія із захватом розказує, що саме лікують ті чи інші дари природи.

Безцінні знання, які частково вона передала і мені.

Своїх дітей у Клавдії Семенівни немає, вона залишилась на цьому світі зовсім одна. Андрій казав, що в неї був названий син та чоловік, але їх забрали ще в 1904 році на війну з японцями. Десь з тих пір вона й працювала у Нікольського, де стала моєю рятівницею та другою мамою.

Тепер, поки я блукаю серед думок, видінь та страхів у своїй голові, Клавдія допомагає моїй дитині.

Я справді заблукала, перестала відчувати землю під ногами. Кожен день такий як і попередній, бо я чогось боюсь, про щось здогадуюсь, але це ні до чого не призводить. Навіть зараз я пишу цей запис і не знаю, навіщо взагалі це роблю. Намагаюсь передати знання нащадкам, Жені?

Насправді дуже боюсь, що вона також отримала цей дар-прокляття, але за нею не помічаю нічого дивного, принаймні поки що. Сподіваюсь і не буде такого, бо мені усі ці знання лише шкодять жити нормально.

Знову в голові мамині слова: «Не йти проти течії, а пливти за нею, оминаючи найбурхливіші зони», «Ти знатимеш, та не зможеш нічого зробити»…

От і зараз я знаю, що все буде добре, але в даний момент почуваюся дуже погано, страшно, млосно.

Це пройде, я знову буду щасливою, мої стосунки з Андрієм налагодяться і я народжу йому сина, якого ми назвемо Володимиром. Так і буде.