01.06.1922

Ні, голод не тітка. Голод – це отрута, що повільно плутає твої думки, забирається настільки глибоко в душу та пожирає людяність із середини. Я досі не розумію, як ми всі пройшли через це. Я не могла писати, я не могла бачити майбутнє, я жила у постійному страху, що до нас знову прийдуть за заберуть останнє.

А люди в Юзефполі…

Багатьох уже немає, а на деяких я більше не зможу дивитися, як раніше. Вже пройшов рік, як нашими землями пройшлася нова радянська влада, вщент вибивши із голови селян гарне ставлення до комуністів. Залишився лише біль та страх. Страх втратити останні крихти своєї гідності, останні крихти та уламки майна.

Я зараз уже не знаю, хто гірший – цар чи радянська «народна» влада. Мабуть усе те зло просто переродилося, перетворилося на ще більшого монстра, який і далі пожиратиме українські землі, поки ми не знищимо його.

Наші люди з власною мовою та культурою тепер соромляться усього українського. Воно ніби заважає їм стати частиною чогось більш важливого, більш цінного, величного. Саме так. Доки українці мирно займаються вирощуванням хліба та насолоджуються красою рідної землі, росіяни сплять і бачать, як скористатися нашими благами або хоча б знищити те, що в нас є аби не було так заздрісно. Усі «розумні» розмовляють російською, а українська – то для неписьменних та дурних селян, так вони думають, таку думку вони нав’язують нам, вбивають її у голову. Так майстерно.

Усі ці дивні стандарти та норми зерна із України, які минулого літа прийняли більшовики, взагалі не бачили того, що відбувається насправді. Поля без дощу та вологи в буквальному сенсі палали та всихалися, а бравих чоловіків забирали на війну, намагалися формувати із них загони силовиків, які б придушували бунти та повстання. Діти та жінки до кривавого поту збирали зерно, яке потім забирали військові та ще й знущалися, розстрілюючи усіх незадоволених.

Це був просто морок. Звідки стільки ненависті та жорстокості?

Вони ніби хотіли просто знищити нас, випити усі соки. Та навіщо це все? Якби вони трохи попустили ланцюг, українці й далі б займались лише своїми дрібними справами та були у добровільному рабстві. Але ж їм просто мало, завжди було і буде. Вони насолоджуються чужим болем, кормляться з нього та черпають сили для нової хвилі ненависті. Просто так. Їм не потрібні причини, бо таке їх нутро. Вони наче гієни, слабкі оремо одне від одного та жахливі у зв’язці. Не потрібен розвиток, коли є влада та повне підкорення.

Андрій намагався чинити таємний спротив. Він займав вже один із вищих чинів серед радянських поліцаїв, пробував говорити із особовим складом, карав за злочини, коли хлопці зловживали владою. Це було небезпечно, тому доводилось діяти жорстко. Мені особливо запам’яталася історія хлопця на ім’я Міша.

***

Він був із сусіднього села, куди його рідня приїхала із якоїсь російської губернії. Ще в ранній юності йому сподобалась Іринка з Юзефполя. Довго він ходив за нею, але дівчина не мала наміру виходити за Мішу, то й винесла йому гарбуза, як свати приходили. Пізніше Ірина вийшла заміж за Івана, але Міша не зміг їй того пробачити. Він пішов на війну, а після неї до більшовиків на службу. Він понад усе хотів, щоб Ірина приповзла до нього сама, щоб визнала, що втратила. Всі ці роки він тільки накопичував злість, злобу та нещирість. Він вбив собі у голову, що тільки сила та влада має значення, а радянська влада – була тому підтвердженням.

Міша опинився у підрозділі Андрія нещодавно. Мій чоловік бачив, що з цим хлопцем щось не те, намагався із ним поговорити, але Михайло був на своїй хвилі. В нього не було друзів, він завжди ходив сам, виконував накази, іноді із занадто сильною відданістю та насолодою. І ось в один день він з іншими солдатами приїхав до будинку Ірини за зерном. Родина жила у її батьків, Іван втратив руку на війні, але повернувся живим, тож намагався як міг допомагати по господарству.

Впізнавши знайоме обличчя, Ірина намагалася вмовити Михайла не забирати останнє, бо ж в них діти та старенькі батьки. Вони просили залишити їм зовсім трохи, натомість їхня родина намагатиметься краще підготуватись до наступного разу. Міша розсміявся їй в обличчя та наказав своїм колегам забрати усе, абсолютно усе, що було в хаті, а готові страви викинути свиням та перетовкти. Коли Іван намагався зупинити цей жах, Міша застелив його, а потім ще довго реготав. Це була його особиста помста.

Андрій, дізнавшись про те свавілля, звернувся до Михайла особисто, він мав показово покарати жорстокого чоловіка. Однак звернення до вищих чинів призвело лише до того, що Мішу підвищили за відданість державі. Більшовики давали владу покидькам, які зловживали нею та сіяли зло, біль, голод. Усі хлопці, які служили із Михайлом, засвоїли цей урок, в них також ставало менше людяності та більше жорстокості до односельчан. Свої швидко ставали чужими, а влада робити усе бажане туманила розум.

Залишатися людиною означало бути слабким, означало бути в небезпеці. Кожен хто виділявся, пізніше жорстоко за це платив життям своїм та своєї родини. Терор на державному рівні переходив на вулиці міст та сіл. Темрява стояла в душах, поглинаючи останні клаптики сонця, здавалося, що назавжди.

***

Голод підкрався непомітно. Коли вивезли все зерно, люди ще не розуміли, що попереду найстрашніша зима. І справа була не тільки в холоді на вулиці, а й в холоді в душах. Клавдія пасла кіз у гаю, коли група людей намагалася відібрати в неї худобу. То були підлітки. Вони штовхнули стареньку і намагалися потягнути за собою вперту Марту, але то однозначно було провальне рішення. Тоді найстарший хлопчина взяв велику каменюку і хотів прибити нею тварину, але ж Марта знову виявилася спритнішою і добряче буцнула малого рогами у живіт.