10.11.1917

Це сталося. Ленін та його братія прийшли до влади, як і снилося мені у тих страшних видіннях. Більшовики змогли таки вибити усіх та поступово захопили владу над українською землею, послідовно винищуючи «зрадників» в обличчі усіх, хто думав інакше.

Андрій був змушений долучитись до більшовиків, бо їхні представники дали йому доволі простий вибір: бути вщент знищеними від рук більшовицької влади або долучитися до становлення соціалізму. Другий варіант лише звучав краще, бо насправді означав повну зміну правил гри. Тепер усі, хто не бажав працювати та підтримувати «владу народу» в обличчі Володимира Леніна та його поплічників, автоматично ставали зрадниками.

Думати інакше – не можна, говорити інакше – не можна, жити інакше – не можна. В Юзефполі життя майже не змінилося, за виключенням того, що з чоловіків залишились майже одні старці та діти, а ще Андрій та кілька колишніх поранених з нашого села. З фронту не повернувся жоден, та навіть війна ще не скінчилась, тому жінки та матері все сподівалися, що гарні новини лише попереду. Передчуття моє було поганим, та я не хотіла розповсюджувати цю інформацію.

Андрій часто був у роз’їздах по завданням більшовиків. Щоразу він повертався додому все сумнішим та похмурішим, ми майже не розмовляли про те, що він бачив. Іноді він просто приїздив та мовчки лягав біля мене, обіймав мої коліна та притискався до них дуже міцно. Здавалося, ніби він намагався втримати гармонію в своїй голові, відчути спокій та любов. В такі моменти я сама відчувала дивне поєднання наших душ: не потрібно було розмовляти, щось пояснювати, ми розуміли одне одного інтуїтивно.

І я не питала. Я знала, що йому важко, що з ним ми в безпеці, тож потрібно забезпечити йому вдома хоч ненадовго такий собі кокон щастя та любові. Я не розпитувала його про переживання, а просто пригортала до себе. Ми були разом, ми розуміли одне одного і не було ніяких бар’єрів між нами. Однак одного вечора він все-таки захотів виговоритись:

- Неллі, сьогодні я вчинив дуже дивно, але мені здається, що правильно, та я не знаю, чи так воно насправді. Ми знову ліквідовували людей, які були прихильні до царя та були неприйнятними для більшовиків. Здебільшого це були чоловіки, колишні офіцери, справжні зрадники, іноді навіть покидьки. Та не цього разу, - він прикрив очі, уста його викривилися у гнівній гримасі та продовжив. – Родина, звичайна родина. У них не було зброї, лише книжки та портрети царя на стіні. Якісь аристократи, я не знаю… Мої люди, вони намагалися стримувати тих інших, та вони ніби були з якоюсь завісою на очах. Той чоловік, господар, він готовий був все віддати, все підписати, але вони навіть після того вбили всіх, а потім змусили нас прошерстити увесь будинок, щоб нікого не залишилося, жодної душі.

- Господи, а діти, там були діти? – я настільки злякалася, що вся перетворилася на слух та розповідь Андрія була ледь чутною на фоні гупотіння мого серця.

- Там був один хлопчик. Років 5. Не знаю як його звати. Ми з Миколою якраз зазирнули у шафу, а він там сидів із якоюсь дівчиною, мабуть з покоївкою. Вона обіймала його дуже міцно та притискала до себе і беззвучно ридала. Коли вони обоє подивилися в мої очі, ніби вивернули мені душу. Ми з Миколою переглянулися та тихенько попросили їх сидіти тихо, а коли все закінчиться тікати в село, до Юзефполя та знайти Клавдію чи Неллі. Іншим ми сказали, що нікого не знайшли.

- Андрію, ти вчинив вірно. Боже, сподіваюсь вони знайдуть нас, сподіваюсь вони виживуть …

- Я теж, Неллі, я теж. Але ти маєш розуміти. Якщо більшовицькі наглядачі, що приїхали до нас із Москви дізнаються, що ми не підкорюємося їм на 100 відсотків, тоді це вже буде небезпечно для нас, для тебе і Жені. Розумієш? Я тебе наражаю на небезпеку. Через свої дурні принципи можу накликати на тебе біду. Цього я не переживу, - він закрив очі та міцно обійняв мене.

- Милий, у нас все буде добре. Я точно знаю, я бачила наше майбутнє. В тебе немає зараз вибору, на жаль. Але коли можеш, рятуй і допомагай, рятуй людей, бережи своїх. Ти мусиш це робити. Цьому мороку не існувати вічно. Тільки не знаю, коли це все закінчиться.

- О, Неллі, я так хочу вірити, що все це правда. Що я домовляюсь зі своєю совістю не просто так, а заради життя та рідних, бо я вже ненавиджу людину, якою став. Усі ці грабунки, знищення родин, які просто думають інакше. Невже так буде завжди?

- Ні, Україна буде вільною, Україна буде мирною та щасливою, але ми маємо вибороти цю волю кров’ю та потом. Та мабуть то вже робитимуть наші нащадки. А ми мусимо вижити, щоб вони в нас були, щоб ми не зникли, щоб було кому донести до наших дітей та онуків правду, щоб вони навчились жити своєю головою, а не йшли за ідейними чужинцями, як перекотиполе за вітром.

- А що ж тоді робити мені зараз?

- Жити, берегти важливе для тебе. Ми ще поборемось.

Я якось дивно почувалася, коли думала про майбутнє української землі. Точно знала, що бід нас чекає ще чимало, що ми житимемо під час багатьох із них і це майже знищить нас. Та козацький рід неможливо знищити. Настане час, коли Україну славитиме увесь світ, коли кожен пишатиметься тим, що знає українців, та це точно буде не скоро. Ми не вперше боремося за свою незалежність, за правду, за мову. То чому ж загарбники знову і знову втираються в довіру та у серця наших людей, вириваючи із корінням душу, притрушуючи уламки своєю брехнею.

Доля намагається навчити нас чомусь, а ми завжди обираємо простіший шлях. І от зараз я теж змушую Андрія схиляти голову та не опиратися, пливти за течією, щоб вижити. Щоб наша сім’я існувала. А може треба боротись, може треба битися за правду, може треба вогнем випалювати радянську погань, що вбиває всіх мислячих, а неписьменних купує обіцянками за залякуванням?