01.12.1914

Війна триває вже багато місяців. Достатньо, щоб люди у Юзефполі зрозуміли, що ні слави, ні героїчності в ній немає. Ані крихти. Ми з Андрієм намагаємося годувати дітей, чиї батьки зараз просто не в змозі забезпечити малюкам навіть гарячу вечерю, бо просто немає кому її готувати або немає з чого…

Одарка та Клавдія Семенівна готують майже цілодобово, а дід Павло розвозить підводою дрова старим, хоча й самому вже буває досить важко. Нам пощастило, що багато продуктів, дрів та теплих речей можна було забрати із маєтку Нікольського. Зрештою, він залишив його нам із Євгенією.

Нещодавно приїздили мої батьки із Єлисаветграду. Мама продовжує шити одяг, хоча замовлень вже набагато менше, а батько взагалі в депресії, бо цього року врожай був хорошим, але його забрали люди царя. Дивно що навіть в таких умовах він продовжує підтримувати царя та досі бідкається на моє розлучення із Степаном.

До речі, Степан. Мені знову писала Вів’єн. Нікольський відправився на війну, і вона зовсім не знала, де він саме. Не знаю чому, та я написала, що в них все буде добре, побажала терпіння та безпеки. От просто знала, що із Степаном усе буде гаразд.

А в селі ситуація ставала дедалі гіршою, бо на фронт забирали вчорашніх хлопчаків безжальні рекрути, а додому ще ніхто не повернувся. Зима наближалася сніжними буревіями, мерзлою землею та холодними будинками, в яких мало не щоночі плакали чиїсь діти, матері, сестри. Комусь ще приходили листи із фронту, та ніхто не міг бути впевненим, що коханий чи брат досі живий, адже доставка листів тривала довго.

Та це було другорядним, бо в руках можна було тримати вісточку від рідної людини. Багато хлопців взагалі були неписьменними, тож ми вирішити чимось зайняти малечу. Вечорами збирались у будинку Одарчиному, бо він був найбільше пристосованим до масових зборів людей: співали з дітьми пісень, потроху вчили букви, Клавдія розказувала казки Чорного лісу про мавку Лесю та Вія, про демонів на болотах, чар-зілля та хитрого лиса Микиту.

Треба сказати, що історій Клавдія знала чимало, хоч збірку роби, може колись усі запишемо.

У такому дивному колі із селянами та їх дітьми ми трохи відволікалися від суворої буденності, а пиріжки із румбамбаровим варенням та медом гарненько піднімали настрій. Потім замурзані та щасливі діти ганяли по будинку, гралися із хмизом та стрибали так, що здавалося від хати не залишиться нічого.

Грабунки маєтків людей царя продовжувались по всій території України. Тепер грабіжники були обережнішими та обачнішими, невловимими і більше нікого не вбивали. Я сподівалася, що це була заслуга Андрія та його впливу на всю цю «визвольну» зграю. Було очевидно, що левова частка «заробітку» йшла есерам, однак свою частину договору вони виконували, поки що. Андрій не їхав на війну, а раз на місяць великодушні представники Робітничої соціалістичної партії привозили до Юзефполя трохи зерна та якусь козу чи корову, щоб у народу було чим харчуватися. Самі крихти, але не радіти тому люди не могли.

Було помітно, що Андрій втягнувся в цей шалений ритм із грабунками, опікою над селом та дітьми, але ж не було в тому ніякої честі. Для нього було важливо чинити правильно та ніхто не міг зараз дати відповідь на те, як саме буде вірно. Я знала одне – це не буде продовжуватись вічно, і кара рано чи пізно знайде нас. Відчуваю, що ми переживемо цю війну, але після неї на всю землю нашу чекає щось набагато жахливіше.

На моїх очах влада імператора зникала, танула та випаровувалася із димом папірос, які курили есери. Їх ставало все більше, апетити зростали, а пошуком злочинців, що обкрадали царя, в умовах війни майже ніхто не займався. Якась червона кривава пелена вкривала наші душі, полонила своєю отрутою та в’їдалася під шкіру. Я намагалася поговорити із Андрієм, щоб він був обережним із цими есерівськими панами, та він лише дивно дивився на мене, казав ніби вони взагалі не становлять загрози.

Зараз може й не становлять, але не можна було ігнорувати зростання та павучу імплементацію їхньої влади і впливу на суспільство. Більшість селян та робітників вже заглядали партійникам до рота, а фраза «фабрики робочим, землю селянам» звучала звідусіль. Здається, саме ця ідея надихала Андрія на співпрацю із ними.

Мені ніби зав’язали руки за спиною та намагалися затулити рота, ніби я опускалася на дно брудного закривавленого колодязя. Тривога, страх та присмак розчарування від власного безсилля вкривали мене із новою силою. У снах я знову бачила червоний прапор та криваву річку. Кричала, намагалася когось врятувати, однак все було марно, марно. Рятував мене завжди Андрій, з його «Неллі, моя Неллі», від чого я в ту ж мить прокидалася.

Я хвилювалась про те, як із усією цією війною та сільським життям справлялася Женя, та вона із її природньої цікавістю та радістю не переставала мене дивувати. Моя дівчинка всюди бігала за Клавдією, намагалася навіть годувати зовсім крихіток, вкривала ковдрою тих, хто спав. Така хазяйновита та турботлива дитина росла, що мені було годі й скаржитись. Говорила мало, зате багато посміхалась та трохи щось белькотіла.

Іноді, коли ми всі були вдома, Клавдія готувала вечерю, ми з донечкою щось малювали, а Андрій майстрував чергового стільця для сусідів, я не могла не відчувати сімейну ідилію та радість у душі. Те відчуття, коли ти справді щасливий, коли ти вдома і хочеться надовго зависнути в цьому моменті.

Я була щаслива як ніколи. Під час війни, допомагаючи людям та просто залишаючись поряд із близькими людьми. Ця думка шокувала. Хіба може мова йти про щастя в таких умовах, коли навколо тебе світ розколюється на частини і тому нема кінця? А виявляється – можна, ще й як можна!