04.08.1914

Страх. Тепер це відчуття зі мною надовго та невід’ємно від мене. Я боюся спати, щоб ненароком не побачити ще якусь страшну подію мов наяву. Мені постійно сняться фронти, смерть та ридаючі діти. Війна почалася, вона охопила своїм пекельним жаром стільки людей, що неможливо полічити. Я дивилася на людей у Юзефполі: вони продовжувати жити своїм життям, збирали врожай городини, незабаром мали дозріти цукрові буряки та інші культури. Про війну знали есери, вони ж і принесли цю звістку до села, а потім і представники царя явилися, щоб знову забрати чоловіків на фронт.

То просто нестерпно було мені дивитись на усе, що відбувалося. Рекрути у накрохмалених формах мало не з полів забирали парубків та зрілих чоловіків, усіх, хто міг тримати зброю, щоб ті приймали участь у «славетній» Европейській війні. Подавалось це як велика честь і слава, але налиті кров’ю очі Андрія при одному виді цих «зазивальщиків» говорили про все.

Не знаю, що саме зробили есери, однак Андрія на війну не забирали. Може була справа в його пораненні. Тоді, у часи російсько-японської війни, воно було настільки серйозним, що його ледь врятували із того світу. Зараз це майже непомітно, але я іноді бачу, як хмуряться його брови, коли рухи надто різкі чи потрібно підняти щось важке. Молодий чоловік із понівеченим життям, цього року йому мало виповнитись 30 років. За плечами війна, втрати рідних та друзів, тепер ще есери та визвольний рух. А ми із Женькою якось дивно вписалися в його життя, настільки органічно та влучно, що я вважала його своєю родиною.

Наші стосунки були дивними. Можу порівняти їх хіба що з Місяцем, який щоночі сходить на небі. На якомусь із уроків з репетиторами мені розказували, що місяць крутиться навколо Землі кожен день. Так і Андрій, мов мій Місяць, постійно поруч зі мною, оберігає та піклується без зайвих слів, хоч іноді його й не видно. Просто я серцем знаю, що він поруч і він моя людина. Мабуть це дивно жити із чоловіком в одному будинку, іноді навіть цілуватись, але все ж не мати із ним справжніх стосунків. Просто бути поряд. Від самої лише думки про нього мені ставало так тепло та спокійно, що я забувала про усі свої страхи.

Та вони повертались, постійно і з новою силою.

Якщо Андрій жодного слова не сказав про війну, то в селі всі гомоніли про героїчні битви та воїнську славу. Молоді хлопці, які без війни все життя крутили б свиням хвости, як любила казати Клавдія, тепер мріяли про звитягу, захист Імперії та вічну славу. До того ж, цар обіцяв хороші грошові виплати, забезпечення формою та провізією, а що ж тут на селі? Самі поля, серпи та лопати, якими потрібно регулярно прибирати гівно за худобою.

Вони були молоді, вони не знали. Вони не бачили того, що наснилось мені тоді. Вони не бачили того, в чому жив Андрій та ті, кому так і не судилося повернутись додому.

Війна, особливо ця, навіяна забаганками монархів, точно ніколи не приносила нічого  хорошого народу. Цим дуже добре намагалися користатися представники Соціальної робітничої партії. Вони діяли зразково: приїздили якраз тоді, коли по селам пройшлися збирачі податків, які в умовах війни відбирали у селян навіть більше, ніж зазвичай. Есери розповідали про те, що країні потрібна нова влада, що керувати народ має. І була одна важлива деталь: вони говорили українською мовою, щоб бути ближчими до народу, а люди царя – ні.

Робили це так м’яко та влучно, що обурення народу проти дій імператора потрохи зростало. Але зима ще не настала, в людей були продукти та зібрані врожаї, більшість мужів самі бігли на фронт за платнею та романтикою далеких доріг.

Я почувалася ніби у глибокому колодязі. Навіть якщо зараз голосно кричати та попереджати про небезпеку, мене назвуть хворою на голову графинею і я буду чимось на кшталт сільського дурника. А що ж буде із Женькою? Я боялася, і навіть думала відвести її до Парижа, до Нікольського, але ж війна була всюди. Не сховаєшся, не відсидишся.

Радувало тільки те, що сни мої віщі не змінювались. Все те саме, але нічого більше. Я навіть ходила до тих чоловіків із сну, яких я бачила в окопах, намагалася попередити. Та всі як один відмахувалися від мене.

Немає користі від мене, немає користі від цього дару, чи я чогось не розумію? Я не бачила в окопах Андрія, а це давало надію, що не все ще втрачене.