07.03.1913

Неллі, Неллі… Коли Андрій мене так називає, усе всередині перевертається та тріпотить, серце щебече. На щастя, він більше не хворіє. Після тієї розмови вночі ми майже не говоримо один із одним. Я боюся, що він виставить мене за ворота свого будинку, а він… Не знаю. Він часто дивиться на мене, ніби збирається щось сказати, але мовчить. Хай мовчить, бо я не хочу нікуди їхати від нього.

Женька, шалена маленька жінка, потроху починає говорити. Клавдія та Валентина в неї «няня», Ігнат – «Нат», ну і звичайно ж «Дій» - Андрій. "Мама" вона говорить дуже чітко і голосно, бо мама їй потрібна лише коли вона голодна чи стомлена. Дивна в нас «сімейка», та я ще ніколи не почувалася більш живою та щасливою.

Твердо вирішила попросити у Степана розлучення. Мені не потрібен його маєток, нехай продає кому хоче, але жити із ним я теж не маю бажання. Коли думаю, чому це все, для чого взагалі було наше із ним недолуге одруження, на думку спадає Женька. Зрештою, без Степана Нікольського я б не стала такою, яка я зараз. Поряд із болем та нелюбов’ю я отримала освіту, в мене був чудовий сад та дім, хоча й зараз його нема. Точніше, він просто вже не мій.

Я написала графу листа і попросила, щоб він мене відпустив. Мене він ніколи не любив, грошей я йому не дам, а донька… Якби вона справді була йому потрібна, він би не проводив левову частку часу із своїми друзями у Парижі, був би із нею. Але ж вона не син. Сина я йому так і не народила. Господи, на щастя, що не народила.

Зараз я пишу це, і в моєму серці більше немає жалю та образи на нього. Тільки вдячність за все. Граф Нікольський відіграв свою важливу роль у становленні мене. Я не хочу бути Нікольською, я хочу бути Вільною як соловей. Хочу жити у любові та щасті, розмовляти українською без осуду, плекати своє, а не славити Імперію, що чужа мені та насправді несе лише біль. Я особливо гостро відчула те, що намагався сказати мені Андрій тієї ночі. Він заплутався, він не знає виходу, юрба вийшла з-під контролю і він на чолі, або один із керуючих. Це відповідальність і страх, які треба приборкати.

Впевнена, що він знайде вихід, як прийняти вірне рішення, як опанувати юрбу та тримати її у певних межах. У будь-якому випадку мене не покидало відчуття, ніби ми стояли на порозі жахливих подій.

Вночі я часто бачила червоний стяг із серпом та молотом, з якого стікали ріки крові, вони перетворювались на бурхливі потоки, збивали усе на своєму шляху. А я стояла на березі, навколо мене було багато людей, усі мовчазні та нерухомі. Вони тримали мене за руки дуже міцно, майже до хрусту.

Спочатку я думала, що вони не пускали мене, стримували мою волю, однак за кілька хвилин я зрозуміла, що разом із ними це я стримую кроваву річку, не даючи їй вийти із берегів. Ми тримаємось, ми не відступаємо. Хоча рівень кровавої води піднімається все вище. Має бути страшно, та я просто чекаю, коли щось трапиться.

Згодом на горизонті з’являється човен, в ньому кілька людей. Я одразу розумію, що веслує Андрій. Він пливе за течією, але обходить найбурхливіші точки, рятуючи себе та своїх супутників. Іноді із глибин кровавої руки піднімаються чужі руки, що намагаються розхитати та потопити човен, але Андрієві вдається уникати їх. Він пливе далі, а потім рівняється зі мною та сходить на берег, але його супутники пливуть на човні вперед, навіть не озираючись на нас.

Тримаю Андрія за руку, міцно-міцно. «Неллі, моя Неллі!». Потім прокидаюсь.

Я бачу це щоночі, але ніяк не можу зрозуміти, звідки чекати біди, і що це за червоний прапор у крові. Щось наближається, а я не можу це змінити, тільки споглядаю зі сторони. Як гірко.

Я написала Нікольському листа, я вірю, що він відпустить мене. Ми більше не потрібні одне одному. Я так хочу щоб він був щасливим, щоб закохався. Нехай так і буде. Моє серце вже давно належить Андрію, тепер я знаю це точно. Однак досі не розумію своїх снів та страхів.

Навіщо дар, якщо він лише лякає, а не допомагає? Доведеться шукати відповідь самостійно.