01.03.1913

Тиша та спокій панували у моєму серці весь останній місяць. Здавалося, що ніякі проблеми не існували, не було ані розграбованого маєтку Нікольських, ані того жахливого вечора, ані необхідності в вирішенні питання із Графом. Я жила, насолоджуючись кожною хвилиною, у невеликій хатинці у Юзефполі із Андрієм, Клавдією та його сестрою Валентиною. Чудова компанія була і для Жені, адже у Валентини був син Ігнат.

Цей 6-річний юнак був мені гарним помічником, а Євгенія була просто в захваті від хлопця. Вона бігала за ним усюди, витріщаючи оченята, щоб не пропустити жодну деталь його рухів та дій. Ігнату, здається, теж подобалась така компанія «Кролика», як він називав мою донечку.

Дивовижно як чудово нам жилося у невеличкому будинку та 2 кімнати. Спати доводилось на підлозі, бо ж ліжок на всіх не вистачало, для цього Андрій зробив із дощечок два великі тапчани. Не знаю, в чому саме була справа, але все було настільки зручно та по-домашньому, що навіть думки про якісь незручності не виникало.

Будинок Андрія в Юзефполі – крайній на селі, тому з подвір’я виднівся мальовничий початок дубового лісу та безкрайні поля, вкриті пухнастим білим снігом, який вже починав потроху танути від ласкавого сонячного проміння.

Ця календарна весна була відлунням весни в моєму серці. Так добре тут, що хочеться залишитись назавжди. Вечори проходили в нас дуже цікаво: Андрій грав на губній гармошці, а ми із Клавдією співали старих пісень про козаків та лісових мавок, які забирають до лісу неслухняних дітей. Іноді доводилось трохи лякати дітей цими страшилками, тоді Женя виходила на подвір’я, кликала мавку. Коли ж чула якийсь гуркіт чи шум, починала верещати та показавши язика потенційній мавці ховалася на печі.

Ми з Андрієм часто розмовляли про життя. Я бачила, його щось сильно турбувало, але ці недомовки було виговорювати ще рано. Іноді він на кілька днів зникав, а потім повертався стомлений та ще більш похмурий, зате із подарунками для дітей.

Після чергової такої вилазки він повернувся хворим та ледь тримався на ногах. Тіло його горіло, він постійно кашляв та задихався, тому Клавдія змусила чоловіка не виходити із кімнати, щоб не наражати дітей на небезпеку. На щастя, у Клавдії Семенівни завжди знайдеться щось цілюще із українських трав. Так і цього разу вона заварила запашний чай, який разом із медом літрами носила до Андрія. Він спочатку дуже противився, навіть сварився, та цю жінку не переспориш.

Кілька ночей підряд Андрію ставало тільки гірше, Клавдія навіть хотіла покликати священника, та потім дивно подивилася на мене і мовила:

- Пані Неллі, час вам трохи мене підмінити, баба вже стара стала, втомлююсь. Я розкажу як чай заварювати, як розтирати ропою. Підміниш мене?

Це було не питання, я просто схвально кивнула, а вона продовжила розказувати мені усі нюанси. Я знала, що Андрій буде здоровим, йому буде краще, але тривога за друга та коханого, (треба ж дивитись правді у вічі!), не відпускала.

Коли я зайшла у кімнату, Андрій ще спав, дихав дуже важко із хрипами, кожен цей звук відгукувався нестерпним болем у моїй душі. Торкнулася губами його чола – температура була дуже висока. Спішно замішала теплу воду із сіллю, як вчила Клавдія, та узялася за роботу. Я зовсім трохи протерла його чоло, теплі солоні краплі почали стікати з лоба та плутатися у волоссі. Навіть зараз, у гарячці та мареві, Андрій був таким рідним та гарним, сильним. Його темне волосся сплуталося, брови застигли у суворій гримасі, а уста трохи відкрилися, випускаючи важке гаряче дихання.

Я продовжувала обтирати його солоною водою, доки Андрій не відкрив очі. Сині чи зелені, а може сірі наче грозове небо? Усе змішалося у тому вихорі, однак не дивитися на нього не було сил.

- Ти… - мовив ледь чутно, - Неллі, моя Неллі.

- Так-так, то я, - зніяковіла та зашарілася, - В тебе сильний жар, я просто підміняю Клавдію. Тобі треба відпочити…

- Неллі, якщо я помру, вам буде небезпечно тут. Візьми дитину та їдь до графа, там ви будете у безпеці. На нашій землі дворянам уготована лише смерть. Він чекає на тебе, будь-ласка, їдьте. Якщо твоя ласка, попіклуйся і про мою сестру із Ігнатом. Без мене, без мене їм не вижити…. – він ще говорив би і говорив, але сама думка покинути його зараз спричиняла жорсткий опір у моєму серці, тому я просто затулила йому рота долонею, яку він одразу ж поцілував.

- Ні-ні, ти вилікуєшся, обов’язково. Все буде добре. Не говори дурниць, краще відпочивай!

- Неллі, - сказав якось тихо та зі зневірою, - Подивись у кармані моєї шинелі, ти все зрозумієш.

Мов зачарована я підійшла до його шинелі, де в кармані лежав якийсь лист. Пробіглась по ньому очима – від Нікольського мені. У листі граф вимагав терміново виїжджати до нього в Париж, бо ж Озерний розказав йому про грабунки у маєтку. Нікольський глибоко переживав за нас із Женьою, але не міг приїхати особисто, тому домовився з Озерним, який мав відвести нашу родину до графа. Звичайно ж, я мушу забрати усі свої прикраси, адже нам знадобяться додаткові гроші. Також для мого чоловіка було надважливо, щоб я попросила грошей ще й у свого батечка, бо не зрозуміло, скільки часу нам доведеться бути у від’їзді.

Різкий приступ нудоти комом став у горлі, та я не могла нічого із цим зараз робити. Ще гірше мені стало, коли я побачила в кармані Андрія свою скарбничку із прикрасами. Він забрав її, чи вкрав? Навіщо показав мені?

- Ти був у моєму маєтку?