27.01.1913

Холод і страх. Жахлива зневіра та сіпання душі, що тим не менш супроводжуються абсолютною тишею та спокоєм на серці. Мені знову сниться цей сон із палаючим маєтком, криками покоївок, моєю втечею коридором, поки Женя через сон хапається за комір моєї нічної сорочки.

Бачу діда Павла, що лежить на снігу та стікає кров’ю. Я не знаю, живий він чи ні.

Ця ситуація прокручується по колу у моїй голові, поки не стає фоновим шумом та не змінюється на жахливий морок. Я не відчуваю дитини на своїх руках, вони такі нестерпно порожні, що навіть паморочиться у голові. Мені не боляче, я спокійна і збентежена водночас. Це неможливо просто пояснити. Я знаю, що все гаразд, однак не можу не переживати.

Із криком прокидаюсь, відкриваю очі, озираюсь навколо. Звичайна сільська хата, у великій біленій грубі потріскують дрова, вони дарують приємний запах та тепло. Розумію, що на мені та сама вчорашня нічна сорочка, я боса, але в будинку настільки тепло, що не відчуваю дискомфорту. Не встигаю поніжитись, як починаю вовтузитись у пошуках Жені.

Чую її веселий вереск на подвір’ї, біжу на звук. Женька закутана у теплу розмальовану хустку та велике на неї жіноче пальто робить янгола на снігу та сміється із Андрієм. Він запиханий, усміхнений, із дрібкою снігу на чорних вусах виглядає особливо домашнім та милим.

Дім, дивно, але тут я почуваюся вдома як ніколи.

- Пані Неллі, от Ви і прокинулись! – трохи зніяковівши, Андрій посміхається мені та йде в напрямку до будинку, - Доброго ранку, а малеча прокинулась раніше, тож ми вирішили дати мамі відпочити. Пані Клавдія зараз у знахарки із дідом Павлом. Наче жити буде, травма голови не дуже серйозна. – Після цієї фрази він дивно подивився на мене, ніби побоюючись чогось, і замовк.

- Доброго ранку, а я прокинулась і трохи злякалась, бо не знала де ви, де я, - Насправді, я чудово пам’ятала той вечір, в деталях. А запис у щоденнику став підтвердженням того, що це не сон. У цій нестандартній для мене ситуації я, як ніколи почувалася спокійно та у правильному місці. Ніби я ще раніше знала. Що все буде саме так.

- Неллі, Вам треба щось накинути, на дворі морозно… - Андрій підійшов ближче, та накинув на мене свою шинель. Стара військова шинель, яка пахла ним та ще зберігала тепло його тіла. Андрій воював? Цікаво де?

- Дякую, - він накинув на мене верхній одяг, але знітився, що підійшов надто близько, і поспіхом відступив. – Така тепла…

- О, вона зі мною вже давно, скільки всього бачила. І на кораблі від лютого холоду від час війни з японцями захищала. Тільки вигоріла трохи, мабуть то від води морської. Лютої.

Я бачила, як дивно йому говорити зі мною про такі речі, але слова ніби вигулькнули із забуття. Ми розмовляли як старі друзі, я відчувала у його голосі якусь тугу та жаль.

- Ти воював? І навіть плавав на кораблі? – не могла стримати цікавості, його життя було таким дивовижним та яскравим.

- Воював, давно. Однак зовсім не розділяю вашого ентузіазму, пані Неллі. Війна – це завжди кров, біль, втрати, зруйновані життя, загублені долі молодих хлопців. Нікому не потрібна війна, немає гордості у всіх цих званнях та файних шинелях, адже за ними стоїть лише горе та смерть…

- Але ж солдати воювали за царя, за честь і славу нашого народу! – не знаю, чому я це вигукнула. Так завжди говорив Нікольський. Йому війни та армія здавалися найвеличнішими розробками людства. Мабуть, я ніколи не думала про іншу сторону медалі.

- Цар? А хіба думає він про простий люд? Хіба знає він наші біди? Ні, пані Неллі, - видихнув так важко та голосно, - Не було честі у тій війні, та що вона нам принесла окрім бід, болю? І чи потрібна вона була нашому народу? Ніхто й не спитає, нікому немає діла. Але скоро це зміниться, владарювати народ має. На нашій землі… - вимовив та подивився прямо в очі, проникливо та зі страхом, що його не зрозуміють.

- То ті люди, що увірвалися до мого маєтку та били діда Павла по голові, народ? Саме вони й мають владарювати? – сказала і сама злякалася його реакції.

- Неллі, ти не розумієш. Їхні методи брутальні та жахливі, але вони ще навчаться, згодом. Царя ж та його братію вже ніщо не змінить. Вони бачать себе лідерами та героями, що людські життя не рахують за важливе. Якісь амбіції та влада. А ми… Ми хочемо просто нормально жити, в себе вдома. То хіба це погано? Якщо для цього доведеться викорінити та вогнем випалити царську владу з нашої землі, ми це зробимо.

І зараз я йому повірила, як нікому більше. Його очі палали, він вірив у те, про що казав. Він прожив те, про що говорив. Залишилось лише одне питання: яку позицію між цими двома питаннями займає графиня Нікольська?

Вихована батьком та чоловіком, я ще не знала. Однак бачу, що доля змусить мене зробити вірний вибір. Чи навіть не так. Вона вже обрала за мене.