26.01.1913

Поцілунок, леді відчутний та ніжний, але все ж реальний. Зараз мені здається, ніби це знову мені наснилось, бо ж на ранок після нашого взаємного одкровення Андрій відпросився у діда Павла на кілька днів, нічого мені не сказавши.

Всередині мене усе тремтить, бо ж мені здається, що він втік через мене. Уся ця ситуація: Степан та переїзд, продаж любого маєтку, розлука із рідними та друзями, тепер ще й від’їзд Андрія… Мені просто нічим дихати, відчуваю якусь незворотність буття, ніби от-от щось станеться дуже погане.

Та в той самий момент я знаю, серцем знаю, що мені вистачить сил впоратися із цим болем та випробуванням. Якась нісенітниця. Здається, що я втрачаю глузд, бо страх у поєднанні із упевненістю, що все буде добре не покидають мене. Хочеться плакати і кричати, але голос усередині заспокоює мене.

У домашніх клопотах та турботі за Женькою останніми днями мені навіть не довелось всерйоз обдумати пропозицію Андрія. Він пропонував переїхати до його будинку у Юзефполі, реально? Сама думка про це змушувала моє серце йокати від щастя, однак і страх переповнював його ще більше. От і зараз я майже втрачаю дихання від хвилювань.

В якому статусі я можу жити із Андрієм? Насправді мені те байдуже, але ж суспільство не дасть нам спокою. Узагалі це досить дивно думати про зустрічі із чоловіком та амурні справи, коли все життя летить до біса. Мені потрібно було триматися в цьому житті за щось реальне, тому я підійшла до ліжечка Жені, її образ у спокійному сні заспокоював і мене, та на душі було дуже тривожно.

Писати у щоденнику тут біля неї дуже дивно, бо я більше люблю робити це на самоті, але чому б ні? Моя донечка виросте прекрасною та щасливою людиною, це я точно знаю. А ще в мене буде син, який стане розумним та розсудливим чоловіком. Одразу перед очима постав образ Андрія у дивній формі із червоним прапором, на якому було зображено серп та молот, на руках дитина – світлокосий хлопчик. Дитина весело сміється, а я знову розгублена, бо знаю, що то правда із нашого майбутнього життя.

Щось ніби веде мене до вікна, бо я чую дивні галасливі голоси на подвір’ї, а коли розумію реальність – німію від жаху.

Ще один мій сон стає реальністю: кілька десятків людей із палицями та мушкетами, підсвічуючи собі шлях факелами, прямують до мого маєтку. Бачу як назустріч їм вибігає дід Павло, намагається щось їм пояснити, але отримує палицею по голові та падає на землю. Гомін палаючої юрби наближається, а все що можу я, то забігти до дитячої кімнати, схопити донечку із люльки та міцно обійняти, щоб вибігти у коридор.

Конюшні, мені треба транспорт, втекти. Почуваюсь неймовірно розгубленою, але розумію, що мене і дитину ніхто не оберігатиме від нападників. Страх та безсилля, я ніби пливу у бурхливій річці розпачу, але плакати не можна. Не зараз.

Чоловічі голоси лунають вже у будинку, чую кроки та викрики: «От сволота! Дивіться як графи живуть за наші гроші! Злодюги, крадії. Геть графство, смерть царю! Смерть мучителям робітничого класу…». А далі гуркіт падаючого та розбитого посуду, крики покоївок. Я біжу коридором, а дитина чіпляється за мене через сон. Женя спить, але хникає, бо не може лягти зручно. Кожен її схлип вбиває мені в голову цвяхи. Нас можуть почути! НАС МОЖУТЬ ЗНАЙТИ! НЕВЖЕ НАМ НІХТО НЕ ДОПОМОЖЕ?

А далі я чую сильні удари, ще голосніші крики… знайомий голос.

«Я ж казав, щоб цей маєток не чіпали! Не чіпали!»

Андрій? Він знає цих бандитів?

Далі його руки підхоплюють мене:

- Неллі, моя Неллі, не бійся. Я не дам нікому тебе образити. Я поряд, - він цілує моє чоло, а я не перестаю тремтіти. Серце каже мені, що йому варто вірити, але як ігнорувати реальність?