24.01.1913

Вчора мої батьки поїхали до себе додому, батько залишив мені трохи грошей на потреби маєтку, слізно просив налагоджувати стосунки із Степаном, хоча б заради Євгенії. Однак я настільки чудово почувалася без нього, що навіть не думала про відновлення нормальних стосунків з чоловіком.

Щодо Андрія, то він весь час залишався поруч, займаючись хатніми справами разом із дідом Павлом та Клавдією. Дивно, але він навіть із Женьою подружився, хоча ця примхлива білявка та ще заноза. Я неодноразово споглядала за тим, як малеча тихо дивилася на роботу Андрія із деревом, це справді було доволі цікаво та захоплювало. Іноді вона лякала його, іноді просто хапала якийсь інструмент і навтьоки. Він ніколи не сварився, навіть не бурчав, а лише грайливо гримав на неї «от як зараз зловлю тебе!», однак трохи погравшись мала завжди повертала інструмент власнику. Було видно, що їй не вистачало батька.

Степан Нікольський досі був у Парижі, про це він розказав мені у своєму черговому листі. Там також було написано, що за певних обставин повернутись додому він не може. Більше того, граф планує продавати наш маєток, тому найближчим часом ми із донечкою маємо зібрати свої речі та переїхати до нього. Саме зараз він займається питанням пошуку житла для нас. Пошук покупця для маєтку займе трохи часу, тому ми можемо не поспішати, але мусимо все ж збиратися. Думка поо втрату мого чудового саду ранила мене у саме серце, це справді було боляче та сумно.

Однак більше за все я боялася розлуки із Клавдією, дівчатами-покоївками, Андрієм… За останні місяці усі ці люди стали мені родиною, родиною для Жені. Уявляти життя із Степаном було неймовірно страшно, до тремтіння. Я цього не хотіла понад усе. Саме у той момент я згадала слова матері, що я можу сама будувати власне життя. Намагалася знайти правильну відповідь усередині, але від тривоги ніяк не могла прийти до гармонії.

Потрібно було видихнути, вдихнути свіже повітря та очистити розум, тому я вийшла в сад, хтозна, скільки ще часу я зможу тут провести. Дерева мирно спали під легким сніжним покровом, класична зимова погода ще більше навіювала тугу. Сльози самі бризнули із моїх очей, бо я ж вірила, що поряд нікого не було, але легке чоловіче покашлювання позад мене змусило трохи підстрибнути.

- Пані Неллі, пробачте, що налякав, у Вас все добре? – у голосі Андрія справді відчувалася легка тривога. Він переживає за мене?

- Так наче. Хоча ні, я не можу брехати, все дуже погано, - на цьому слові я знову розридалася і навіть кілька разів голосно хрюкнула, що змусило мене зніяковіти ще більше. Андрій обережно торкнувся долонею мого плеча, ніби заспокоюючи.

- О, ні, пані, не можна Вам плакати. Сталось щось погане?

- Окрім того, що мені доведеться їхати у Париж до Нікольського та продавати будинок, то наче нічого. Єдиною розрадою у нашому шлюбі для мене була донька та цей дім, сад, люди із Юзефполя…

- То не їдьте, - його голос став ще тихішим, він ніби завмер, але його рука досі торкалася мого плеча. – Залишайтесь, прошу, - знов ледь чутно.

- Тоді мені доведеться повернутись до батьків, або залишитись на вулиці. Із дитиною…. Звичайно поки що не час для зборів, кілька місяців є, але… В мене немає вибору.

- Я не зможу нормально жити, якщо не бачитиму Вас кожен день. Пані Неллі, Ви можете жити в моєму будинку у Юзефполі, я… - якесь дивне відчуття наповнило мої легені. В цей момент щось відбувалось між нами, ламались якісь стіни, але останній крок зробити ніхто не наважувався.

- Це якось дивно, навіщо це Вам?

- Бо я, бо я… люблю Вас, - сказав це і подивився на мене своїми глибокими блакитними очима знову.

Тоді я сама потягнулася за поцілунком, таким невагомим, ледь торкаючись губами одне одного. «Неллі, моя Неллі» - саме так як у моєму сні колись. Боже, то я насправді бачу віщі сни?