11.09.1908

Париж, Степан Нікольський їде на рік у Париж по службі. Що може бути кращим? Тільки те, що я не їду із ним, а залишаюсь в нашому українському маєтку. Невже моя мрія здійсниться? Нещодавно Клавдія Семенівна розказувала мені про жінок-відьом, які накладають на людей чари, іноді прокльони, іноді навпаки благословення. Це диво, але згодом після останнього мого запису у щоденнику Степана викликали на навчання до Франції. Він спочатку думав їхати зі мною, але потім знову подумав про те, що селянка-дружина його осоромить вирішив залишити мене вдома та найняв мені трьох репетиторів: з російської, з французької мови та з історії.

Не знаю, що й думати про навчання, але я знову буду вільна, хоч і тимчасово. У думках я вже збираю врожай яблук та городини із Марією та Оленкою, а ще треба обов’язково сходити в поле із Клавдією Семенівною. Вона знає назву кожної польової рослини та її призначення: подорожник та мати-й-мачуха рятує від ран та порізів, хвощ із долини цілющий для жіночого здоров’я, від температури – чай із липи та запашного чабрецю, звіробій якщо болить серце…

Ця інформація просочувалась у мою пам’ять, відкривала дивні струни душі, ніби я це вже чула. Я бачила чоловіка, який тримав мене за руку, ніжно потираючи долоню великим пальцем. «Неллі!» - говорив м’який баритон, а моя тонка сукня весь час плуталась у високій траві, я йшла по ній босоніж, насолоджуючись контрастом холодної роси та теплої долоні мого компаньйона. Хто ж він?

Чому я знов і знов бачу цього чоловіка?

Моє життя втрачало реалістичність. Я постійно ніби переносилась кудись далеко. Вночі мені снились надто реальні сни із дивним чоловіком, якого я добре знала, але ніколи не бачила в реальному світі. Вдень я постійно думала про нього і гнала від себе думки про те, що справжня буденність дещо інша – чоловік-граф, що ненавидить мене, суспільство, яке ненавиджу та не розумію я.

Все, що я могла сказати про величне російське дворянство та офіцерів – це зверхність за межами адекватності. Військові царя були ніби вихованими та люб’язними, але усі не сприймали жінку серйозно, а за їхніми манерами та гарним одягом стояли лише дурні історії про звитяжні полювання та військові службу, що не обходилась без алкоголю та карточних розваг.

Вони здавалися кращими ніж були насправді, а це лякало ще більше. Молоді дружини дворян спочатку з захватом розповідали про подарунки своїх чоловіків, потім мірялися, кому дістався кращий кавалер, далі ненадовго могла йти мова про дітей, але ними займалися няні, тож з часом можна було знову повернутись до суконь та сережок. Мене нудило від таких розмов. Куди цікавіше було з дівчатами із села, а особливо із Клавдією Семенівною. Оленка та Марія навчили мене робити мережку, а Клавдія взагалі була еталоном мудрості та жіночності. Без неї цей будинок не став би мені домом ніколи. Я не люблю свого чоловіка, але я люблю наш дім.