09.08.1908

Хто я? Навіщо я все це пишу? Матінка завжди казала, що ми українці, але ж немає такої країни… Та чи потрібна вона комусь, якщо більшість моїх знайомих просто з піною у рота говорять про Вєлікую Расійскую Імперію. Коли я розмовляю українською мовою, що дана мені з колиски із маминими піснями, панове дворяни мене не слухають, не сприймають, і майже кожного разу говорять, «нє магу лі я гаваріть, нармальна, ато ім нічего ніпанятна». То чому ж я розумію українську, а вони ні?

Найбільше мене дратує дружина Георгія Дмитровича, одного з друзів мого чоловіка, - Олена Озерна. Я точно знаю, що вона сама із українських земель, однак говорить лише російською і називає себе виключно руською панною. В чому ж та гордість, забути своє коріння, наплювати на нього та величатися кимось іншим? Все своє дитинство я не могла зрозуміти, чому саме батько так ховався від своєї української спадщини, він довго вивчав російську, витрачав чимало часу, щоб перевчити матір. Однак вона лише посміхалась йому та продовжувала розмовляти зі мною солов’їною. З рештою він примирився із цим, адже сильно любив маму. Мабуть він хотів слідкувати за тенденціями у суспільстві, а наші сучасники повернуті на всьому російському.

Зараз, сидячи за одним столом із усіма цими графськими вельможами, мені стає особливо жахливо на душі. Гарні сукні у жінок та пусті балачки про те, хто із ким одружився, хто погладшав чи навпаки всохся наче тріска. У чоловіків розмови завжди були цікавіші, однак вони не сприймали мене рівною собі, а Степан взагалі не любив, коли я відкривала рота при його друзях. Я була гарною лялькою, яку старанно наряджали у найдорожчі тканини та прикраси, але мати власні думки мені права не давали. Хотілося кричати.

Не такого життя я хотіла, не про таке одруження я мріяла. Вночі Степан знов і знов приходив до мене, але я так і не вагітніла. Він не знав, що я пила спеціальний трав’яний чай, про який мені розказала наша домоправителька Клавдія Семенівна. Він був жахливий на смак, однак я поки не мала дитину від чоловіка – значить він працював. Проходили місяці, Степан Нікольський ставав все сумнішим та злішим з цього приводу:

- Когда я женился на тебе, Нина, я рассчитывал, что от тебя будет больше толка! Почему ты до сих пор не родила мне ребенка? Друзья уже посмеиваются и предлагают мне на примере показать, как это делается на самом деле. А ты! Еще и вечно пытаешься оторваться от женской компании, что лезть к мужчинам со своими вопросами! Надо было заранее предугадать, что брак с деревенщиной был глупой затеей. Говорила мне маменька, что лучше бы женился на Анжеле…. – його промова продовжувалась ще довго, мене обурювала манера спілкування зі мною, але я знала Нікольського. Треба було просто дати йому виговоритись.

- Степане, послухай, я ні в якому разі не хотіла засмучувати тебе. Просто мені нудно із дружинами офіцерів, вони постійно обговорюють нові сукні, панчохи та інші жіночі штучки….

- Господи, женщина, опять этот твой селянский говор, пора уже выучить нормальный язык! А чего ты хотела? Твоё дело детей рожать, да мужа ублажать, а ты всё лезешь на чужую территорию. Ты видела хоть одну женщину, разбирающуюся в политике? Только бы языком чесать!

На цьому наша розмова і закінчилася, як і кожного разу. Він постійно говорив і говорив, слухаючи лиш себе самого. А я? Я можу лише записати свої думки, передати їх паперовому щоденнику, залитому моїми сльозами. Насправді це все пусте. Мені нема чого жалітися: я дружина графа, у мене величезний будинок і ціла купа слуг, а я продовжую сумувати. На відміну від багатьох інших жінок, я можу змінити своє життя. Саме час вчитися чомусь новому, а гнів та негативні думки залишати при собі. Я зміню своє життя на краще, більше за все я хочу, щоб з нього зник Степан Нікольський.