18.07.1907

Вчора ми із Степаном одружилися. Тепер я офіційно графиня Ніна Нікольська з власним маєтком, слугами, економкою та величезним садом на березі ріки, як і мріяв мій тато. Перша шлюбна ніч була жахливим випробуванням для мене, на щастя це не тривало довго. Чому матір нічого мені не пояснила про те, що це відбувається саме так? У Степана дивне правило, що ми живемо у окремих кімнатах, та це мені навіть на радість. Кажуть, він часто буває у від’їздах, а я сподіваюсь, що чоловік не приходитиме до мене кожної ночі.

Коли Степан пішов до себе, я довго плакала і приходила до тями, але заспокоїтись змогла лише уві сні. Мені снилося, що я кудись тікала із дитиною на руках. Я точно знала, що це була моя дитина. Наш маєток із Нікольським палав у вогні, а у дворі стояли люди із факелами, вони щось голосно кричали. Було так реально і страшно, що я ледь дихала, притискаючи до грудей малу дитину. Це була дівчинка років 3-4, із сіро-блакитними очима та хвилястим світлим волоссям. Риси її личка ясно давали зрозуміти, що вона донька Степана. Мала злякано дивилася на мене та обіймала за шию своїми тендітними руками, а я все бігла коридором та намагалась сховатись. Лиш потім відчула як мене пригорнули до себе міцні чоловічі руки. Стало дуже тепло, хоча я не знала цього хлопця в обличчя, його коротке темне волосся та світлі блакитні очі зігрівали, давали спокій та відчуття захищеності.

Я підняла на нього очі і почула трохи скрипучий баритон: «Не бійся, я нікому не дам тебе образити. Я захищу тебе». Дивно, але я йому повірила, наче коханій людині, яку ніколи не бачила, хоча точно знала, що його звати Андрій.