Глава вісім

Олена 

Коли ми увійшли до кабінету моїм радощам не було меж. Я перемогла та втерла носа цьому роботу і він працюватиме під моїм керівництвом цілих два тижні. Тому повільно обійшовши стіл сідаю у крісло. 

—Ці два тижні будуть для вас справжнім пеклом, Олег Володимирович.

— Що ж доведеться навчитися ходити по лаві.

— А тепер ви можете розповісти мені всі нюанси про клініку які я повинна знати!

Він дістає із шафи стійку документів та кладе на стіл.

—Ось вивчайте, а мені час йти в ординаторську, головна лікарко !

Ну що ж я і не розраховувала на його люб'язність все таки чоловіки важко сприймають програш. Документів виявилося справді багато тому, щоб розібратися у всьому мені знадобився майже весь день. 

  Було вже пізня година коли постукали у двері кабінету.

—Заходьте!

—Працюєш місяць, а вже в кріслі головного лікаря, не так жахлово та можна й краще.

Сальваторе Ломбарді власною персоною з'являється в моєму кабінеті і всередині все завмирає та перетворюється в кригу.

— Завжди не достатньо хороша, скажеш щось нове,аби я здивувалась.

Моє обличчя це ідеальна маску яку я вміло відточували роками для спілкування з ним.

— Думала, що зможеш приховати від мене свій імпульсивний вчинок, ти помиляєшся! Знаєш мені цікаво, щоб сказала твоя мати на таке.

Його слова потрапляють під мою броню, але будь я проклята, якщо він це помітить.

—Я думаю вона була б щасливою за мене.

— Ти помиляєшся! Вона була розчарована тобою ти не така донька якою я хотів тебе бачити! Ти ганьбиш нашу сім'ю! 

— Ми ніколи не дізнаємося напевне чи не так!

— Ти і твоя сестра просто жалюгідні, ви неспроможні ні на що! На жаль доля не подарувала мені сина!

— Це добре інакше він був би таким покидьком, як і ти ! 

Різкий удар по обличчю та тілу в очах все тимніє у голові знову промайнули спогади.Але біль степах все залишаючи лише темряву....

Олег

Було вже пізно, а вона так і не покинула кабінет можливо потрібно було не так жорстоко ставиться та пояснити їй все одразу. Роблю каву та вирушаю до кабінету. Картина, яку я спостерігаю змушує швидко забути про каву та бігти до неї. Олена лежить на підлозі без свідомості, на руках синці та розбита губа. Швидко перевіряю диханята пульс,дякувати долі вона жива швидко підіймаю її та кладу на диван. 

— Відьмочко, чуєш відкрий очі!– обережно трясу її обличчя.— Ну ж бо прокидайся!

Дівчина повільно розплющує очі, та почитає повертатися в свідомість. Я підіймаюся та беру аптечку аби обробити рани.

— Що ти тут робиш?

— Ти зараз серйозно про це питаєш? Це я маю запитати, що з тобою сталося і хто це зробив!

Вона починає сміятися, проте це гіркий сміх і я його добре відчуваю.

— Іноді татко, буває не такий привітний. А зараз йди, я впораюся.

— Я нікуди не піду, дай мені оглянути тебе!

— Я кажу забирайся! Я не хочу! Йди!– її голос повільно починає переростати в крик.

— Не піду. Огляну твої рани та переконаюся, що з тобою все гаразд.

—Чому ти це робиш? Тобі має бути всеодно, просто йди! Вона різко підводиться з дивану, але я встигаю її підхопити.

— Ну, що зараз ми тебе оглянемо.

Дівчина більше не пручається, просто сидить мовчки. Обережно оглядаю її руки на яких синці, але вони не критичні, а от на обличчі розбита губа, тому починаю повільно її обробляти. Вона ніяк не реагує і це мене не покоїть.

—Боляче?

—Вже ні.

Думки в моїй голові не покидають мене, як батько може так вчинити з власною, донькою. 

— Потрібно звернутися до поліції!

Вона різко обертається до мого обличчя.

— Ні, ти маєш пообіцяти, що про це ніхто не дізнається!

—Я не буду цього, обіцяти, а якщо він знову підніме на тебе руку це не припустимо! Як батько може так чинити з рідною донькою!

Вона закриває очі та повільно видихає, потім дивиться на мене та починає говорити.

— Послухай це важливо, ти маєш пообіцяти, що не скажеш нікому, я прошу тебе!– видно останні слова даються особливо важко.

— Поясни мені, чому?!

— Пообіцяй!

— Добре, я нічого не розповім.

 І вона почала свою розповідь, я навіть не здогадувався як зміниться наше життя після неї....