Сестра чоловіка

Вона стояла, не розуміючи, хто її тримає. Тепле дихання торкнулося вуха, і чийсь голос ледве чутно прошепотів:

— А ти знаєш, хто я..?

Дівчина здригнулася, стиснувши губи, щоб не видати себе. Незнайомець був вищий і явно сильніший за неї — його рука легко утримувала її зап’ястя, не даючи зрушити з місця. Серце шалено закалатало, коли вдалині почулися кроки. Хтось наближався коридором.

У цю ж мить невідомий послабив хватку і розчинився в темряві. Дівчина не стала чекати, кинулася навтьоки, вискочила з кімнати — і тут же врізалася в когось.

Перед нею стояла мила молода жінка з здивованими очима.

— Ти в порядку? — стурбовано запитала вона, м’яко утримуючи її за плечі.

— Так... Так, у порядку, — пробурмотіла дівчина, оглядаючи незнайомку. — Вибачте, але я раніше вас тут не бачила.

— Ха-ха, нічого дивного! — жінка усміхнулася. — Я тут усього два дні. Мене звати Елізабет, я сестра Фредеріка Вальмонта. Приїхала на весілля.

Дівчина здивовано вдивилася в неї. Ця жінка здавалася доброю і щирою — зовсім не такою, як її брат.

— Приємно познайомитися, Елізабет, — вона дозволила собі легку усмішку. — Я якраз дружина вашого брата.

Елізабет кліпнула, а потім її обличчя осяяла ще більша теплота.

— Ох, то це ти! Я так багато про тебе чула! Сподіваюся, він не надто тебе дістає, мій братик ще той зануда!

Дівчина нервово всміхнулася, мимоволі оглядаючи коридор, але там було порожньо — невідомий зник безслідно.

— Іноді, — ухильно відповіла вона, відводячи погляд.

Елізабет м’яко засміялася, але тут же насупилася, вдивляючись у її обличчя:

— Ти впевнена, що все добре? Ти виглядаєш… схвильованою.

— Просто… нерви, — дівчина ковтнула. — У цьому домі хтось є. Хтось, кого я не знаю.

Елізабет звела брову.

— Ти думаєш, хтось проник сюди?

Дівчина не знала, що сказати. Все сталося так швидко — чуже дихання, цей шепіт, рука на зап’ясті… Чи, може, їй це просто здалося?

— Можливо, — пробурмотіла вона.

— Це дивно… — Елізабет на мить замислилася, а потім її обличчя прояснилося. — О, я чула, що Фредерік нещодавно найняв ще одного слугу. Може, це він?

Дівчина похитала головою.

— Ні… Це був не слуга.

Слова самі зірвалися з губ, і Елізабет раптом стала серйозною.

— Тоді варто сказати братові.

Дівчина завмерла. Сказати Фредеріку? Вона не знала, як він відреагує, але щось усередині підказувало — він точно не залишить це без уваги.

— Думаю, я сама розберуся, — нарешті відповіла вона, змушуючи себе посміхнутися.

Елізабет примружилася, ніби щось запідозрила, але кивнула.

— Як скажеш. Але якщо що, можеш розраховувати на мене.

— Дякую… — вона попрямувала назад у зал.