Банкет

Усі гості зайняли свої місця. Мері та її тепер вже чоловік Фредрік сиділи на чолі столу, тоді як батьки розмістилися в самому кінці, за традицією. У залі запанувала тиша, коли батько підвівся зі свого місця.

— Сьогодні великий день, — почав він, тримаючи в руці кубок із вином. — Два королівства стали єдиним цілим, і я з гордістю видав заміж свою єдину доньку. Бажаю вам довгого й щасливого шлюбу… і, звісно ж, багато нащадків.

Гості підтримали тост схвальними вигуками та дзвінким ударом кубків. Мері намагалася зберігати усмішку, слухаючи привітання, але в її душі панувала порожнеча. Вона почувалася загубленою й пригніченою. Однак це відчуття миттєво змінилося тривогою, коли її погляд випадково зачепив знайому постать за ґратами біля виходу із зали. Цезар.

Вона нахилилася до Фредріка й пошепки сказала:

— Коханий, я вийду до вбиральні.

Фредрік лише кивнув, не надавши її словам значення.

Мері швидко покинула залу й попрямувала туди, де щойно бачила Цезаря. Однак, вийшовши за ріг, вона виявила, що він зник. Серце тривожно забилося. Він грається зі мною? Вирішив ховатися?

Вона рушила далі, у найвіддаленішу частину замку — туди, де зберігалися старі, непотрібні речі. Коридори тут були темніші, холодніші… і, здавалося, наповнені застиглою тишею.

Раптом її погляд зачепив щось на підлозі. Нашийник. Цезарів нашийник.

Мері зупинилася, відчуваючи, як по спині пробіг крижаний холод. У цю мить вона помітила прочинені двері однієї з кімнат.

— Ц-Цезар… Ти тут? — покликала вона, але її голос затремтів.

Тиша. Лише слабкий протяг змусив затріпотіти свічки на стінах.

— Д-дивно… — почала вона, але договорити не встигла.

Чиїсь сильні руки раптово схопили її ззаду, одна з них різко затулила їй рот.

— Привіт, красуне… — прошепотів грубий голос незнайомця просто біля її вуха.

Мері завмерла. Холодний жах сковував її тіло...