Шлюб без кохання

ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ 

День весілля настав швидше, ніж того хотілося б Мері. З самого ранку слуги метушилися навколо неї, заплітаючи волосся, прикрашаючи сукню перлами та золотом. Вона сиділа перед дзеркалом, дивлячись на своє відображення, але не бачила в ньому щастя.

— Ось і все, — прошепотіла вона. — Тепер я більше не належу собі.

За дверима пролунав приглушений гавкіт — це був Цезар. Слуги, боячись забруднити вбрання нареченої, не впускали пса всередину, але він наполегливо шкреб лапою підлогу.

— Хай зайде, — наказала Мері.

Щойно двері відчинилися, величезний пес кинувся до неї й тицьнувся мордою в її коліна. Вона погладила його між вухами, відчуваючи, як від цієї теплої істоти йде єдина щира дружелюбність у цьому холодному замку.

— Ти хоч не зрадиш мене, так, Цезарю? — прошепотіла вона.

Пес тихо зітхнув, ніби розуміючи її біль.

Церемонія

Весільна зала була заповнена гостями. З усіх куточків королівства з’їхалася знать і правителі. У повітрі витали аромати дорогих вин та квітів, але для Мері це був запах ув’язнення.

Фредерік стояв біля вівтаря у парадному мундирі, виглядаючи самовдоволеним і зовсім не зворушеним моментом. Коли вона підійшла, він нахилився до її вуха й прошепотів:

— Ти виглядаєш божественно, — сказав він з усмішкою.

Мері не відповіла. У цей момент жрець розпочав церемонію.

— Чи згодні ви, принцесо Мері, взяти за чоловіка принца Фредеріка Вальмонта?

Вона завмерла. У залі запала тиша.

Цезар, що сидів поряд із принцом, раптом тихо загарчав, наче застерігаючи її.

Батько кинув на неї холодний погляд. Гості почали перешіптуватися.

— Згодна, — зрештою сказала вона, відчуваючи, як щось всередині неї ламається. Її серце йшло проти волі, і сльози ось-ось мали политися, але не можна... не можна показати себе слабкою.

Фредерік усміхнувся.

— А ви, принце Фредеріку Вальмонт, чи згодні взяти за дружину принцесу Мері?

— Безумовно, — без тіні сумніву відповів він.

Жрець звів руки.

— Оголошую вас чоловіком і дружиною.

У цей момент Цезар раптом голосно загавкав, ніби протестуючи. Але ніхто не звернув на це уваги.

Тепер усе було вирішено. Тепер вона — дружина людини, яку зневажає.

— Тепер можете поцілуватися.

Фредерік повернувся до неї й, моторошно всміхаючись, дав зрозуміти, що, якщо вона його не поцілує, це виглядатиме дивно.

Не бажаючи цього, вона зробила крок уперед, піднялася навшпиньки й поцілувала його.

Фредерік відповів на поцілунок.

Усе навколо залишилося незмінним... гості раділи не їхньому союзу, а самому факту укладення шлюбу. Всі підвелися й рушили до зали для бенкету й святкування миру між двома королівствами.