Епілог

Минуло п'ять років.

Золотий Вік знову був золотим. Рана, нанесена світові Майясуром, загоїлася, а Забуті Землі повільно, але невпинно поверталися до життя, вкриваючись зеленню.

Артем сидів під величезним баньяном поруч із В'ясою. Його волосся трохи відросло і було перев'язане простою стрічкою, а сучасний одяг давно змінився на вільне, зручне вбрання ашраму. Він уже не був чужинцем. Він був Артемом-ріші, Вчителем, який розповідав дітям дивовижні історії про атоми, що танцюють у порожнечі, і про далекі зірки, світло яких летить крізь нескінченність. Він вчив їх логіці, а вони його — радості.

Неподалік, біля річки, Ліла гралася з їхньою маленькою донькою, чий сміх був схожий на дзвін тисячі дзвіночків.

— Ти ніколи не сумуєш за своїм світом? — тихо запитав В'яса, не відриваючи погляду від щасливої родини.

— Іноді я згадую його, як дивний, галасливий сон, — відповів Артем. — Але я не сумую. Мій дім тут. Проте одне питання досі не дає мені спокою. Чому я? Чому саме я, цинічний програміст із далекого майбутнього, опинився тут? Це не могло бути простою випадковістю.

В'яса довго мовчав, дивлячись на течію річки.

— У Всесвіті не буває випадковостей, сину. Лише закономірності, які ми не завжди здатні осягнути. Наш світ, світ Саттви, був сильним у своїй чистоті. Але саме ця чистота і стала нашою слабкістю. Ми були як організм без імунітету, бо ніколи не стикалися зі справжньою хворобою духу. Ми не знали, як боротися з тим, хто використовує брехню як зброю. Для цього потрібен був хтось...

— Хтось, хто має імунітет, — закінчив за нього Артем, починаючи розуміти.

— Хтось, хто виріс у світі, де ілюзія є нормою, — кивнув В'яса. — Хтось, чий розум натренований бачити помилки, вразливості та патерни там, де ми бачимо лише гармонію. Ти був не покаранням для нас. Ти був ліками.

Саме в цей момент поруч із ними, ніби витканий із сонячного світла, з'явився Говінда. Він усміхався, і в його очах танцювали зірки.

— Мудрий В'яса говорить істину, — сказав він, і його голос був сповнений тепла. — Ми довго шукали. Але нам не потрібен був найсильніший воїн чи найправедніший святий. Нам потрібен був той, хто знає мову ворога. Той, хто виріс у світі ілюзій і навчився в ньому виживати, не втративши при цьому іскру світла глибоко в серці.

Він подивився Артему просто у вічі.

— Той камінь у скриньці твоєї прабабусі був не причиною. Він був «адресою». Ключем, що чекав на потрібну руку і потрібну душу. Ти був не помилкою в системі, Артеме. Ти був терміновим оновленням безпеки.

Від його слів уся картина світу, усе, що сталося, нарешті склалося в єдиний, досконалий пазл. Це не було падіння. Це було покликання.

— Але хто... — Артем нарешті наважився поставити питання, що мучило його від самого початку. — Хто ти, Говіндо?

Говінда не відповів. Він лише усміхнувся своєю всезнаючою усмішкою. І на одну нескінченну мить його проста постать пастушка затремтіла, ніби марево в спекотний день. Артем зазирнув у його очі і побачив там не просто зірки. Він побачив вируючі галактики, народження і смерть сонць, нескінченні світи, що з'являлися і зникали, як бульбашки в океані. Він побачив увесь космос, усю вічність, що дивилася на нього з безмежною любов'ю.

І тоді він почув мелодію. Вона не линула з флейти Говінди. Вона лунала звідусіль — із шелесту листя баньяна, із плюскоту річки, з дитячого сміху, з биття його власного серця. Це була музика самого буття.

— Я — серце цієї гри, — пролунав голос Говінди, тепер уже не в повітрі, а в самій душі Артема. — Музикант, що грає мелодію Всесвіту. І іноді, коли мелодія збивається, я запрошую на танок дивного, але дуже талановитого партнера. Танцюй добре, Артеме.

Видіння зникло. Говінда знову був просто юнаком, що стояв перед ними. Він востаннє усміхнуся, розвернувся і розчинився в золотому світлі заходу.

На тому місці, де він стояв, на траві залишилося лежати одне-єдине, яскраве перо павича.

Артем довго сидів мовчки. Поруч підійшла Ліла з донькою на руках. Вона подивилася на перо, потім на чоловіка і все зрозуміла без слів.

Він узяв її за руку. Він подивився на цей досконалий, мирний світ, на свою кохану жінку і дитину, на мудрого старця поруч. Програміст, що шукав помилки у світобудові, нарешті зрозумів її головний, найпростіший і найскладніший код. І ім'я цьому коду було — Любов.

Його подорож завершилася. Він був удома.

(Кінець)