Глава 26. Ткач ілюзій

«Коли людина, за допомогою істинної природи свого «Я», бачить, як світильником, істинну природу Брахмана, тоді, пізнавши Бога, що не народжений і стійкий, вона звільняється від усіх пут».

— Шветашватара-упанішада, 2.15

Ворота фортеці були відчинені. Вони не потребували охорони, бо її захистом були не стіни, а сам розум. Артем і Ліла, міцно тримаючись за руки, увійшли в серце темряви.

Усередині не було нічого, крім мінливого, нескінченного лабіринту. Коридори виростали з нізвідки і вели в нікуди. Стіни пульсували, то наближаючись, то віддаляючись. З темних кутків долинав шепіт — голоси їхніх сумнівів, страхів, жалю. Архітектура божевілля, створена, щоб розділити і зламати будь-кого, хто сюди потрапить.

Але вони були готові. — Веди, — тихо сказав Артем.

Ліла заплющила очі, відключаючи свої органи чуття від брехні, що їх оточувала. Вона перестала дивитися і почала відчувати. Її серце, налаштоване на вібрацію істини, було компасом, який неможливо обдурити. Вона впевнено повела його крізь лабіринт, що руйнувався і перебудовувався навколо них. Артем, повністю довірившись їй, був її щитом, його непохитна рішучість не давала страху підступитися до них.

Вони вийшли до центральної зали. І те, що вони там побачили, вразило їх більше, ніж будь-яка ілюзія.

Зала була величезною, порожньою сферою абсолютної темряви. У самому її центрі, на підлозі, сиділа скорчена, жалюгідна істота. Маленька, зморщена, схожа на висохлого павука. Це і був великий і жахливий Майясур. Його сила була не в ньому. Вона виходила з величезного чорного кристала, що стояв перед ним, — того самого, уламки якого Артем колись розбивав. Кристал пульсував темною енергією, і ткач ілюзій, поклавши на нього свої тонкі, як гілочки, руки, черпав з нього свою могутність.

— Ви прийшли, — прошипів Майясур. Його голос був слабким, але сповненим отрути. — Прийшли померти у моєму світі.

Він підняв голову, і на них ринули хвилі жаху. Образи їхніх найбільших страхів спалахували перед очима: ашрам у вогні, В'яса, що вмирає, їхні власні тіла, що старіють і розпадаються.

Але цього разу отрута не подіяла. Вони бачили ці картини, але знали, що це — брехня. Вони були лише картинками на екрані. — Ми бачимо, хто ти, Майясуре, — спокійно сказав Артем, роблячи крок уперед. Він не відчував страху, лише глибокий жаль. — Ти — порожнеча, що боїться світла. Ти не творець. Ти лише паразит, що живиться чужим болем. Ти створюєш ілюзії, бо не маєш власної реальності. Твоя сила — це брехня. А брехня — це ніщо.

— Мовчати! — заверещав асур, і від кристала вдарила хвиля темної енергії. Але вона розбилася об їхній спокій, як хвиля об скелю. Його психологічна зброя була марною.

Артем знав, що робити. Треба було знищити джерело. Знищити кристал. Він подивився на Лілу. Вона кивнула. Їхні думки були єдині. Сокира тут не допоможе. Фізична сила тут безсила. Проти абсолютної ілюзії може вистояти лише абсолютна істина.

Вони заплющили очі, знову з'єднавши руки. Вони зосередили в собі все, чого навчилися. Усю свою любов, усю свою віру, усе своє знання. Вони стали тим другим, спокійним птахом, що спостерігає.

І вони знову промовили Слово.

— ОМ...

Цього разу звук був іншим. Він не був гучним. Це був сфокусований, сконцентрований промінь чистої реальності, спрямований прямо в серце кристала.

Чорний кристал завібрував у відповідь. Він почав тріщати. Звук істини був для нього нестерпним.

— ОМ...

Майясур закричав, бо його джерело сили руйнувалося. Він намагався створити нові ілюзії, але вони розпадалися, не встигнувши сформуватися.

— ОМ!

Останній акорд пролунав у повній тиші. І чорний кристал розлетівся на мільйони частинок пилу, що розчинилися в темряві.

Разом з ним зник і Майясур. Він не вибухнув, не згорів. Він просто згас, як тінь, коли зникає світло, що її відкидає. Він і був нічим. Порожнечею.

Темна фортеця затремтіла, її стіни почали розсипатися. — Біжімо! — крикнув Артем.

Вони побігли назад крізь лабіринт, що розпадався на їхніх очах. Вони вибігли з воріт у ту саму мить, коли цитадель остаточно звалилася всередину себе і зникла, не залишивши по собі навіть руїн.

Вони стояли, важко дихаючи, посеред мертвої рівнини. І тоді сталося останнє диво.

Крізь вічні сірі хмари Забутих Земель пробився перший сонячний промінь. Потім ще один, і ще. Хмари почали розсіюватися. І під їхніми ногами суха, потріскана земля почала зеленіти. З'являлися перші, несміливі паростки трави. Життя поверталося в ці землі. Вони не просто перемогли ворога. Вони зцілили рану на тілі світу.