Глава 25. Сад хибних бажань

«Вони кажуть, що цей світ нереальний, без основи, без Бога, що ним керує.

Вони кажуть, що він народжений з плотського бажання

і не має іншої причини, крім хтивості».

— Бгаґавад-ґіта, 16.8

Після останньої атаки Майясура на їхні спогади, щось змінилося. Ілюзії не припинилися, але вони втратили свою силу. Артем і Ліла, тримаючись одне за одного як за єдину реальність, йшли крізь спотворені пейзажі, як криголам крізь тонкий лід. Вони більше не реагували, не сумнівалися. Вони просто йшли вперед, і брехня розступалася перед їхньою непохитною єдністю.

І ось, після багатьох днів виснажливого шляху крізь сірий морок, вони побачили його.

У центрі мертвої, потрісканої рівнини, під куполом вічно похмурого неба, розкинувся рай.

Це було неможливо, але це було перед їхніми очима. Величезне місто, що сяяло, ніби збудоване з перламутру та місячного каменя. Його оточував вічнозелений сад, сповнений дивовижних квітів і дерев, що вгиналися від плодів. Повітря було чистим і пахло нектаром.

Це було досконало. Навіть досконаліше за їхній ашрам. Там була гармонія природи. Тут — гармонія, створена для задоволення будь-якого бажання.

Вони обережно увійшли в сад. І він почав спокушати їх, пропонуючи кожному його особисту, найпотаємнішу мрію.

Артем раптом побачив перед собою затишну, освітлену м'яким світлом бібліотеку. Полиці до самої стелі були заповнені книгами, що містили всі знання Всесвіту — від таємниць атомів до історії найдавніших зірок. У центрі стояв стіл із досконалим, невідомим йому комп'ютером, здатним втілити будь-яку його ідею, будь-який код, у реальність. Це була мрія програміста про абсолютний порядок, знання та контроль.

Ліла ж побачила гай, де кожна тварина, навіть найменша комашка, світилася зсередини аурою щастя. Вона побачила квіти, що ніколи не в'янули, і відчула, що тут вона могла б зцілити будь-яку хворобу, будь-який біль одним лише дотиком. Це була її мрія про абсолютну гармонію та зцілення, доведена до божественної межі.

Вони завмерли, зачаровані. Це було так спокусливо. Так правильно.

І тоді вони почули голос Майясура. Він не гримів, як на небі. Він звучав у їхніх головах — спокійно, вкрадливо, розумно.

«Навіщо боротися? Подивіться. Я можу дати вам усе, про що ви мріяли. Світ благості, який ви покинули, — прекрасний, але він статичний і нудний. У ньому немає розвитку. Світ, з якого прийшов ти, Артеме, — це світ болю і страждань. Я ж пропоную третій шлях. Світ, створений із бажання. Світ, де кожна ваша мрія негайно стає реальністю. Ніяких обов'язків. Ніяких страждань. Ніяких обмежень. Лише чиста, нескінченна насолода. Хіба це не є істинною метою буття?»

Його слова були солодкими і логічними. Він пропонував рай без відповідальності. Свободу без вибору.

Ліла похитнулася. Артем відчув її сумнів і міцніше стиснув її руку. Він подивився на ідеальну бібліотеку, потім на обличчя Ліли. І все стало на свої місця. Усі уроки В'яси, усі розмови з Говіндою, увесь їхній важкий шлях — усе це вело до цієї миті, до цієї відповіді.

— Світ без вибору — це не свобода, а в'язниця, — твердо промовив Артем, і його голос розірвав оманливу тишу саду. — Світ без страждань — це світ без співчуття. Світ без обов'язку — це світ без любові.

Він зробив крок уперед, тягнучи за собою Лілу.

— Твій «рай» — це просто красива клітка, що живиться егоїзмом. Вона порожня.

Ліла, почувши його слова, знайшла в собі сили і додала, і її голос звучав, як дзвін:

— Ми відчуваємо твій світ. Він блищить, але в ньому немає тепла. Немає Атмана. Немає Бога.

Їхні слова, сповнені істини, стали тим каменем, що розбив криве дзеркало.

У ту ж мить, коли вони відмовилися від спокуси, ідеальний світ почав розпадатися.

Сяюче місто потьмяніло. Квітучий сад почав в'янути на очах. Дерева зсохлися і перетворилися на покручені, чорні кістяки. Перламутрові стіни палацу обсипалися, оголивши огидну суть — фортецю, збудовану з того самого чорного, пульсуючого каменю, що поглинав світло. Каменю, уламки якого Артем колись розбивав сокирою.

Перед ними стояло лігво Майясура у всій своїй потворності — похмура, гнітюча цитадель, що була серцем Забутих Земель.

Остання ілюзія впала. Вони стояли біля воріт ворога.

Тепер залишалася лише фінальна битва.