Глава 24. Голоси з минулого

«Розум, що блукає серед блукаючих відчуттів,

відносить геть розуміння людини, як вітер відносить корабель на воді».

— Бгаґавад-ґіта, 2.67

Чим глибше вони заходили в Забуті Землі, тим витонченішими ставали ілюзії Майясура. Він зрозумів, що примітивні пастки на них не діють, і почав бити по найболючішому — по їхній пам'яті, по їхньому минулому.

Одного разу, коли вони зупинилися на ніч у невеликій печері, Артем раптом почув знайомий звук. Дзвінок смартфона. Той самий рінгтон, що стояв у нього на дзвінки від матері.

Він рвучко підняв голову. Звук ішов з-за повороту скелі.

— Мамо? — вирвалося в нього перш, ніж він встиг подумати.

Він схопився на ноги, готовий бігти на звук. Його серце калатало. Туга за домом, за рідними, за всім, що він втратив, яку він так довго і ретельно пригнічував, раптом піднялася в ньому з неймовірною силою. Це була не просто ілюзія. Це був емоційний шантаж.

— Артеме, стій! — Ліла схопила його за руку. Її обличчя було блідим, але очі — твердими. — Це нереально.

— Але я чую! — його голос зірвався. — Це вона! Може, це якийсь портал... Може, є шанс...

— Слухай не вухами. Слухай серцем, — наполягала вона. — Яка пісня у цього звуку?

Він заплющив очі, змушуючи себе заспокоїтися, дихати. Він спробував відсторонитися від своїх емоцій, стати «спостерігачем». І коли перша хвиля туги спала, він відчув це. Звук був ідеальним, кришталево чистим. Але за ним не було нічого. Лише холод. Порожнеча. Це був звук без душі, синтетична копія, створена, щоб натиснути на потрібні кнопки в його свідомості.

— Ти... права, — насилу видихнув він, опускаючись на землю. — Це пастка.

Дзвінок обірвався. Ілюзія зникла, але її отруйний слід залишився. Майясур показав йому, наскільки вразливим він був. Показав, що його минуле — це відкрита рана, по якій можна бити знову і знову.

Наступна атака була спрямована на Лілу.

Вони йшли крізь похмурий ліс із голих, чорних дерев, коли вона раптом зупинилася, дивлячись уперед широко розкритими очима.

— Тату? — прошепотіла вона.

Артем подивився туди, куди дивилася вона. Попереду, метрів за двадцять, стояв В'яса. Він виглядав змученим і пораненим.

— Доню... — пролунав його слабкий голос. — Я не зміг утримати ашрам. Тінь повернулася, сильніша, ніж раніше... Я прийшов за вами... Мені потрібна ваша допомога...

Ліла кинулася вперед, але Артем міцно схопив її за руку, майже боляче.

— Ліло, ні! Це ілюзія! Ми домовились!

— Але це мій батько! Він у біді! — вона намагалася вирватися, в її очах стояли сльози. — Я відчуваю його біль!

Це була найдосконаліша ілюзія з усіх. Вона була спрямована не на її розум, а на її найглибший інстинкт — любов до батька і почуття обов'язку.

Артем зрозумів, що логіка тут безсила. Він мав діяти миттєво.

— Ліло, подивися на мене! — наказав він, змушуючи її зустрітися з ним поглядом. — Пам'ятаєш, що сказав Говінда? Довіряти лише одне одному. Подивись на нього, а потім — на мене. Кому ти віриш?

Він змусив її зробити вибір. Прямий, безкомпромісний.

Вона подивилася на тремтячу, стражденну фігуру «батька», потім — в очі Артема, сповнені болю, але тверді, як скеля.

Вона заридала, закривши обличчя руками. Це був нестерпний вибір. Але вона зробила його.

— Тобі, — прошепотіла вона крізь сльози.

У ту ж мить фігура В'яси замерехтіла і розчинилася в сірому повітрі, залишивши по собі лише відлуння слабкого, стражденного стогону.

Вони впали на землю, виснажені. Артем обійняв її, і вони довго сиділи мовчки, даючи вихід сльозам — сльозам полегшення, болю і гніву.

— Він не зупиниться, — тихо сказав Артем. — Він буде бити по всьому, що ми любимо.

— Тоді ми маємо бути сильнішими за нашу любов, — відповіла Ліла, і в її голосі з'явилася сталь. — Ми маємо довіряти не почуттям, а лише цьому. — Вона стиснула його руку. — Лише тому, що ми можемо торкнутися.

Вони підвелися. Ця атака не зламала їх. Вона загартувала. Вони йшли далі. Мотузка, що зв'язувала їхні зап'ястя, тепер здавалася не просто засобом безпеки. Це був їхній якір. Їхня єдина, абсолютна істина в океані брехні. І поки вони трималися за неї, вони були непереможні. Вони знали, що наближаються до центру павутини, бо атаки ставали все відчайдушнішими. І вони були готові.