Глава 23. Де мовчать боги

«В сліпучу темряву входять ті,

хто поклоняється незнанню...»

— Іша-упанішада, 9

Перші кілька днів їхнього шляху пролягали ще землями Золотого Віку. Світ навколо був гармонійним і дружнім. Природа допомагала їм: звірі не ховалися, а, здавалося, вказували їм шлях; дерева пропонували свої плоди; джерела дарували чисту, прохолодну воду.

Вони йшли в ідеальній гармонії. Артем, використовуючи своє аналітичне мислення, планував маршрут, розраховував час і сили, облаштовував безпечні ночівлі. Ліла, зі своїм інтуїтивним чуттям, була їхнім провідником. Вона відчувала, де можна знайти їжу, розпізнавала настрої лісу і, головне, була живим барометром духовної атмосфери. Поки вона дихала легко і спокійно, Артем знав, що вони на правильному шляху.

На п'ятий день вони побачили кордон.

Це не була стіна чи прірва. Це була стіна туману. Густого, білого, нерухомого, як застигле молоко. Він піднімався від землі до самого неба, і за ним не було видно нічого. Від нього віяло холодом і тишею. Не тією спокійною тишею ашраму, а мертвою, гнітючою тишею, в якій не було жодного звуку.

— Забуті Землі, — прошепотіла Ліла, і її рука міцно стиснула руку Артема. — Тут закінчується світло.

Артем кивнув. Він дістав із мішка два мотки простої мотузки і простягнув один кінець Лілі.

— Будемо йти у зв'язці. Щоб не загубити одне одного.

Вони зробили крок і поринули в туман.

Зміна була миттєвою і тотальною. Тепле сонце зникло. Повітря стало важким і вологим, пахло пріллю та старим камінням. Яскраві фарби світу змінилися на нескінченні відтінки сірого. Але найстрашнішою була тиша. Зник спів птахів, шелест листя, дзюрчання струмків. Навіть їхні власні кроки здавалися приглушеними. Божественна присутність, та ледь вловима вібрація життя, що пронизувала кожну частинку Золотого Віку, тут зникла. Це були землі, де боги мовчали.

Ландшафт був спотвореним, ніби у кошмарному сні. Дерева росли під неприродними кутами, їхні стовбури були покрученими, а гілки нагадували кістляві руки, що тягнуться до сірого неба. Іноді їм здавалося, що стежка, яка щойно була прямою, починає вести їх по колу. Артем намагався орієнтуватися за сонцем, але тьмяний диск, що ледь пробивався крізь туман, рухався хаотично. Його внутрішній компас, його логіка, тут давали збій.

На другий день шляху крізь туман їх почала мучити спрага. І раптом туман попереду розсіявся, і вони побачили диво. Невелику, залиту сонцем оазу. Посеред неї било кришталево чисте джерело, оточене зеленою травою і яскравими квітами.

— Вода! — з полегшенням вигукнув Артем. Він уже хотів кинутися до джерела, його втома і спрага затуманювали обережність.

— Стій! — різко зупинила його Ліла. Її обличчя було напруженим. Вона заплющила очі, прислухаючись до чогось, що чув лише її серце.

— Що таке? Це ж порятунок, — нетерпляче сказав він.

— Вода... мертва, — прошепотіла вона, не розплющуючи очей. — Вона красива, але в ній немає життя. Немає пісні. Це пастка.

Артем подивився на джерело, що виблискувало на сонці, потім на Лілу. Його розум кричав, що це абсурд. Вода — це вода. Ось вона, реальна, відчутна. А її «пісня» — це лише почуття. Але потім він згадав слова Говінди: «Єдине, чому ви можете довіряти, — це одне одному».

Він зробив вибір. Він повірив не своїм очам, а її серцю.

Не кажучи ні слова, він підняв із землі важкий камінь і з усієї сили кинув його в центр джерела.

У ту мить, коли камінь мав торкнутися води, сталося щось неймовірне. Він не видав сплеску. Натомість вся оаза — джерело, трава, квіти — замерехтіла, ніби несправне зображення на екрані, і з тихим шипінням розчинилася в повітрі.

Перед ними знову була та сама сіра, мертва рівнина, вкрита колючками.

Вони стояли, вражені, дивлячись на місце, де щойно був райський куточок. Це був перший удар Майясура. Він не наслав на них чудовиськ. Він просто запропонував їм те, чого вони найбільше хотіли, і чекав, що їхні власні бажання та логіка заведуть їх у пастку.

Артем подивився на Лілу з новою, безмежною повагою. Його очі, його логіка, його досвід — усе це тут було марним. Її серце було їхнім єдиним навігатором у цьому океані ілюзій.

— Дякую, — тихо сказав він.

Вона лише сильніше стиснула його руку.

Вони рушили далі, глибше в мовчазні, спотворені землі. Тепер вони знали правила цієї гри. Тут не можна було вірити нічому, окрім одне одного. І їхній шлях, що здавався нестерпно важким, раптом став простішим. Бо найголовніший орієнтир вони тримали за руку.