Глава 22. Похід

«Гострий, як лезо бритви, важкий для проходження —

такий цей шлях, кажуть мудреці».

— Катха-упанішада, 1.3.14

Після бурі завжди настає тиша. Але тиша в ашрамі була важкою, сповненою невисловлених слів. Світ повернувся до своїх звичних, яскравих фарб, але в душах людей оселився сірий попіл сорому. Вони пережили жах ілюзії, але пам'ять про те, як легко вони піддалися страху, як готові були зректися того, хто їх захищав, лежала на їхніх серцях важким каменем.

Вони уникали погляду Артема. Не з ненавистю, а з глибоким каяттям. Він, чужинець, виявився стійкішим за них. Його віра в них була сильнішою, ніж їхня віра в нього. Ця істина була гіркою.

Наступного вечора, коли всі знову зібралися біля вогню, ніхто не наважувався почати говорити. Практика «зброї істини» здавалася тепер випробуванням, яке вони провалили.

Тоді підвівся В'яса.

— Ілюзія розбита, але її уламки залишилися в наших серцях, — сказав він своїм глибоким, спокійним голосом. — І ми не зможемо рухатися далі, доки не винесемо їх на світло.

І він зробив перший крок. Він підійшов до Артема, який сидів трохи осторонь поруч із Лілою, і низько схилив перед ним свою сиву голову.

— Прости мене, сину. На одну мить моє серце здригнулося. Я, що мав бути опорою для всіх, сам похитнувся.

Цей вчинок мудреця розбив кригу мовчання. Один за одним, люди почали підходити до Артема. Сурья, ткач, музикант, жінки, діти. Вони не говорили багато. Дехто просто схиляв голову. Дехто торкався його руки. «Прости нас», — шепотіли вони.

Артем був глибоко зворушений. Він бачив їхній щирий біль і сором.

— Немає чого прощати, — сказав він, і його голос звучав твердо. — Він атакував не вас, а сам страх, що живе глибоко в кожному. Я знаю цей страх краще, ніж будь-хто з вас. Те, що ви змогли повернутися зі світла, набагато важливіше за те, що ви на мить піддалися темряві.

Його слова, сповнені розуміння, а не зверхності, стали справжнім зціленням. Повітря очистилося. Сльози каяття змили залишки отрути Майясура. Їхня єдність була відновлена, і тепер вона була викувана зі сталі, що пройшла крізь вогонь.

Пізніше тієї ж ночі, коли ашрам заснув, Артем, Ліла та В'яса сиділи біля згасаючого вогню.

— Ми відбили атаку, — порушив мовчанку Артем. Його голос був серйозним. — Але він не знищений. Він повернеться. І наступного разу його ілюзія буде ще досконалішою. Ми не можемо все життя сидіти в обороні й чекати удару. Ми маємо діяти.

— Ти хочеш знайти його лігво, — сказав В'яса. Це було не питання, а твердження.

— Так, — підтвердив Артем. — У будь-якої програми є сервер. У будь-якого павука — центр павутини. Він має джерело сили. І ми маємо його знайти і знищити.

В'яса довго дивився на далекі гори, що темніли на сході.

— Такі місця існують. Забуті Землі. Колись вони були частиною нашого світу, але за багато віків тінь Тамасу там загусла, спотворивши саму тканину реальності. Легенди кажуть, що саме там Майясур облаштував свою фортецю. Це подорож в серце ілюзії. Дуже небезпечна подорож.

— Але ми маємо це зробити, — тихо, але твердо сказала Ліла, беручи Артема за руку.

У цей момент поруч із ними з'явився Говінда. Його усмішка була теплою, але в очах стояла серйозність.

— Шлях обрано правильно, — сказав він. — Пасивний захист більше не врятує. Світло має саме прийти в темряву.

Він подивився на них трьох, оцінюючи їхню рішучість.

— Цей шлях — для вас двох, — сказав він, кивнувши на Артема та Лілу. — В'ясо, твоя мудрість потрібна тут, щоб берегти вогонь ашраму. Ти будеш якорем, що триматиме їхній зв'язок з реальністю. Ліло, твоє серце — це компас. У світі тотальної брехні ти будеш єдиним детектором істини. А ти, Артеме...

Він пильно подивився на нього.

— Ти — зброя. Твій розум, що бачить патерни і слабкості, твоя знайомість із темрявою, твій імунітет до отрути цинізму. Ти — той, хто може подивитися в обличчя ілюзії і не піддатися їй.

Він простягнув до них руки.

— У його світі Майясур намагатиметься вас розділити. Він буде створювати ілюзії, щоб змусити вас сумніватися одне в одному. Це буде його головна зброя. Пам'ятайте: єдине, чому ви можете довіряти беззастережно в тих землях, — це одне одному. Поки ви разом, ви непереможні.

Сказавши це, він розчинився в нічному повітрі.

Настала тиша. План був ясний. Мета — визначена.

На світанку весь ашрам вийшов їх проводжати. Це було не прощання, а благословення. Їм дали в дорогу просту їжу, чисту воду і головне — свою безмежну любов і віру.

Артем і Ліла стояли на пагорбі, дивлячись на схід, на грізні вершини Забутих Земель. Його рука стискала просту дерев'яну палицю. Її рука міцно тримала його.

Особиста битва за душу ашраму скінчилася. Починався епічний похід у серце темряви. Вони йшли не просто захищати свій дім. Вони йшли, щоб урятувати свій вік.