Глава 20. Небо, що падає

«О, Владико, бачачи Твою дивовижну і жахливу форму,

усі світи охоплені великим страхом».

— Бгаґавад-ґіта, 11.20

Минали тижні. Практика «зброї істини» стала частиною життя ашраму. Щовечора біля вогню люди вчилися бути чесними із собою та іншими. І з кожним таким зізнанням, з кожною тінню, винесеною на світло, їхній спільний щит міцнішав. Шепіт Майясура затих. Здавалося, він відступив, не зумівши пробити їхню нову оборону. В ашрамі запанувала обережна, але впевнена надія. Вони вірили, що перемогли.

Лише Артем, зі своєю вродженою підозрілістю до будь-якої ідеальної системи, не міг позбутися відчуття тривоги. Він знав, що такий ворог не здається. Він зачаївся. Він аналізує. Він готує нову, досконалішу атаку.

І ця атака почалася в день повного місяця.

Це сталося раптово, без жодного попередження. Ясне, блакитне полуденне небо раптом почало змінювати колір. Воно налилося дивним, хворобливим мідно-червоним відтінком, ніби дивилося на землю крізь криваву пелену. Сонце зблідло, перетворившись на тьмяний, попелястий диск.

Люди вибігали зі своїх хатин, із подивом і страхом дивлячись угору. Птахи замовкли. Вітер стих. На землю лягла зловісна, гнітюча тиша.

Потім почалося друге знамення. Вода у великій річці, що завжди була символом чистоти і життя, почала каламутніти. За кілька хвилин вона стала густою і червоною, ніби в неї вилили кров тисяч живих істот. Повітря стало холодним, і від річки потягнуло запахом тліну.

Це було щось, що виходило за межі їхнього розуміння. Це були не отруєні квіти, не шепіт у голові. Це був світ, що божеволів. Це був гнів самої природи.

І тоді в небі, серед багряних хмар, що почали закручуватися у велетенську вирву, почали з’являтися обличчя. Гігантські, грізні лики, виткані з вогню та тіні. Люди впізнали їх із давніх гімнів. Ось суворе обличчя Індри, царя небес, його брови насуплені у гніві. Ось похмурий лик Варуни, володаря вод, його очі метали блискавки.

З небес пролунав голос. Він не був схожий на людський. Він був як гуркіт грому, як скрегіт гір, і від нього здригалася земля. Голос Майясура, що видавав себе за сонм розгніваних богів.

— ВИ Осквернили ЦЕЙ СВІТ! — прогриміло з небес. — ВИ ПРИЙНЯЛИ ДО СЕБЕ НОСІЯ ТЕМРЯВИ, УЛАМОК КАЛІ-ЮГИ! ЙОГО ПРИСУТНІСТЬ — ОБРАЗА ДЛЯ НАС!

Паніка, якої цей світ не знав тисячоліттями, почала охоплювати людей. Це був не просто страх. Це був священний жах. Боги, їхні батьки та захисники, відвернулися від них.

— ЗРЕЧІТЬСЯ ЙОГО! ВИЖЕНІТЬ ЙОГО, І ГНІВ НАШ МИНЕ ВАС! — ревів голос. — АБО ЦЕЙ СВІТ, ЩО ЗАБУВ ПРО ЧИСТОТУ, ЗГОРИТЬ У НАШОМУ ВОГНІ!

Це був геніальний, жорстокий удар. Майясур використав їхню найсильнішу сторону — їхню віру і благочестя — і перетворив її на зброю проти них самих. Він посіяв сумнів не в їхніх серцях, а в самих основах їхнього світогляду.

Люди, що плакали від страху, почали повертатися до Артема. У їхніх поглядах уже не було ані поваги, ані довіри. Лише жах і звинувачення. Насіння, яке Майясур колись посіяв у душі Ліли, тепер проросло в усій спільноті. «Він — носій хвороби».

— Він приніс на нас прокляття!

— Це через нього боги гніваються!

— Він має піти!

Їхній щит світла, створений для боротьби з внутрішніми тінями, виявився безсилим проти цього всеохопного, зовнішнього жаху.

В'яса стояв, намагаючись зберегти спокій, але його обличчя було білим, як крейда. Ліла міцно тримала руку Артема, але її тіло тремтіло.

— Це не боги! — крикнув В'яса, намагаючись перекричати гуркіт з небес. — Це ілюзія! Він використовує наш найбільший страх проти нас! Тримайтеся за світло всередині!

Але його голос тонув у хвилях паніки. Люди більше не чули його. Вони бачили криваву річку, грізні лики в небі і чули голос розгніваних богів. І вони бачили причину всього цього — темну, чужорідну фігуру Артема, що стояв серед них.

Ілюзія досягла свого піку. Земля під ногами здригнулася. З неба почав падати попіл. Натовп, що досі був єдиною родиною, почав перетворюватися на розлючену, керовану страхом юрбу. Вони почали повільно, але невблаганно наближатися до Артема.

Їхній світ руйнувався. Їхня єдність розпадалася. І Артем, дивлячись в очі людей, які ще вчора називали його своїм захисником, зрозумів, що Майясур майже переміг.