Глава 18. Вибір серця

«Істина завжди перемагає, а не брехня.

Шлях до божественного прокладений істиною».

— Мундака-упанішада, 3.1.6

Настав сьомий день мовчазної варти Артема. Ситуація зайшла в глухий кут — крихкий, сповнений надії, але все ж глухий кут. Ліла забирала його подарунки, але не виходила. Артем продовжував свою роботу, але його серце стискалося від невизначеності. Вся спільнота, продовжуючи свою мовчазну підтримку, відчувала цю напругу. Вони виграли час, але не битву.

Майясур, павук, що сидів у центрі своєї темної павутини, теж відчував це. Він бачив, що його отрута, насіння страху, не змогла повністю прорости. Світло терплячої любові не давало їй пустити коріння. І він вирішив завдати ще одного, вирішального удару.

Тієї ночі, коли Ліла сиділа у своїй хатині, намагаючись медитувати, вона почула його. Голос Артема.

Він не кричав. Він шепотів, і цей шепіт, здавалося, лунав прямо в її голові. Але це був не той Артем, якого вона знала. У голосі не було тепла, лише холодний, уїдливий цинізм.

«Які ж вони всі наївні, — шепотів голос. — Думають, їхні пісеньки та квіточки можуть щось змінити. Цей світ приречений, він просто ще не знає про це. Сила, Ліло, ось що реально. Логіка. А вся ця ваша любов — це просто слабкість. Гарна ширма, за якою зручно ховатися. Я використовую їх, щоб вижити. І тебе теж».

Кожне слово було як удар крижаним батогом. Це було ідеальне доповнення до її видіння. Той страшний світ зі сталі та темряви породжував саме такі думки. Голос був настільки реальним, його логіка — настільки холодною і переконливою, що насіння страху в її душі вибухнуло новим ростом, погрожуючи задушити крихітний паросток надії.

Вона здригнулася, обхопивши голову руками. Невже це правда? Невже вся його доброта, вся його терплячість — це лише маска? Хитрість людини з жорстокого світу, що просто пристосовується до нових умов?

Вона була на роздоріжжі. У її свідомості зіткнулися дві реальності.

Одна — гучна, страшна, логічна. Реальність видіння і холодного шепоту.

Друга — тиха, тепла, нелогічна. Реальність дерев'яної пташки, кошика з очерету, сумних і люблячих очей Артема, мелодій музиканта, квітів, залишених дітьми.

І вона мала обрати, яка з них справжня.

Вона згадала все, чого її вчили. В'яса казав, що ілюзія завжди кричить, а істина шепоче. Артем казав, що це — реальність, а те — тінь. Вона сама вчила його слухати не слова, а відчуття, що стоїть за ними.

І вона прислухалася.

Відчуття від холодного шепоту в голові було колючим, руйнівним. Воно робило її маленькою, слабкою і самотньою. Це був чистий Тамас.

Відчуття від спогаду про мовчазну працю Артема, про його подарунки, було теплим, спокійним, єднаючим. Це був чистий Саттва.

І вона зробила свій вибір. Вона обрала серце.

З рішучістю, якої вона сама від себе не очікувала, Ліла підвелася. Вона відчинила двері й вийшла назустріч сліпучому сонцю.

Артем сидів на своєму звичному місці, цього разу просто перебираючи гладкі камінці. Він підвів голову, і його серце завмерло.

Ліла повільно підійшла до нього. Увесь ашрам, здавалося, затамував подих. Вона опустилася перед ним на коліна. Взяла з його рук камінець, над яким він працював. Потім подивилася йому просто у вічі.

Жаху в її погляді більше не було. Там була безмежна, кришталева ясність.

— Навчи мене бачити твоїми очима, — тихо, але твердо промовила вона. — Навчи мене розуміти твій світ, щоб я більше ніколи його не боялася.

Вона зробила паузу, і її пальці стиснули його.

— А я... я навчу тебе знову довіряти своєму серцю. Повністю.

Це було більше, ніж прощення. Це було прийняття. Обіцянка. Визнання того, що вони — дві половини одного цілого, і тільки разом вони зможуть пройти крізь темряву.

У ту мить, коли їхні руки з'єдналися, сталося щось дивовижне. Важка, гнітюча пелена, що невидимо висіла над ашрамом останні дні, раптом розсіялася, ніби її ніколи й не було. Сонце ніби засяяло яскравіше, кольори стали насиченішими.

Ліла здригнулася і подивилася в бік лісу.

— Він пішов, — прошепотіла вона. — На цей раз — по-справжньому. Твій вибір... він позбавив його їжі. Його отрута не діє на серце, що обрало світло.

Артем дивився на неї, на її руку у своїй, і відчував, як його наповнює безмежне полегшення і любов, така сильна, що, здавалося, може зрушити гори.

Вони перемогли. Цю битву. Найважчу.

Але, дивлячись на далекі гори, він розумів, що війна ще не скінчилася. Вони відбили атаку на серце ашраму. Та Майясур тепер знав їхні слабкості. І він обов'язково повернеться. Але тепер їх було двоє. І вони були готові.