Глава 17. Крихти світла

«Будь непохитним у йозі, о Арджуно. Виконуй свій обов'язок,

відкинувши будь-яку прив'язаність до успіху чи невдачі.

Така рівність розуму і називається йогою».

— Бгаґавад-ґіта, 2.48

Наступного ранку Артем повернувся на своє місце біля хатини Ліли. Дерев'яної пташки на порозі не було. Це був перший знак, крихітна крихта надії, за яку він вчепився всією душею.

Він сів на землю і, не дивлячись на зачинені двері, почав нову роботу. Цього разу він узяв гнучкі стебла очерету, що росли біля річки, і почав плести маленький кошик. Саме так, як колись показувала йому Ліла, терпляче направляючи його незграбні пальці. Кожен рух, кожен вигин стебла був спогадом. Він не просто плів кошик. Він плів їхню спільну реальність, намагаючись зробити її міцнішою за примарний жах, що оселився в її душі.

Ця мовчазна варта стала для нього найважчим випробуванням. Це була йога дії в її найчистішому вигляді. Він мав діяти, вкладаючи в це всю свою любов, і водночас повністю відмовитися від очікування результату. Він не знав, чи вийде вона. Не знав, чи пробачить. Він просто робив те, що мав, бо його серце не могло інакше.

Спільнота ашраму зрозуміла його мовчазну війну. І вони приєдналися до неї. Вони не заважали, не розпитували. Вони просто підтримували його своєю тишею. Вранці Сурья мовчки приносив йому миску з їжею та глек з водою. Діти, пробігаючи повз, залишали біля порога хатини Ліли найяскравіші квіти, які могли знайти. А вечорами музикант сідав поодаль і грав свої найніжніші, найсвітліші мелодії — не гучно, а так, щоб вони ледь долітали до її слуху.

Весь ашрам, усім своїм єством, створював поле любові та світла навколо її хатини, намагаючись витіснити темряву, що там оселилася. Вони разом зміцнювали реальність, нагадуючи їй про те, ким вона є насправді.

Минуло три дні. Щоранку Артем приходив і мовчки працював. І щоранку його подарунки зникали з порога.

На четвертий день, коли він саме закінчував полірувати гладкий річковий камінь, схожий на серце, двері її хатини рипнули і відчинилися.

На порозі стояла Ліла.

Вона була блідою і здавалася крихкою, як скляна квітка. Темні кола під очима свідчили про безсонні ночі. Але дикий, тваринний жах у її погляді зник. На його місці був глибокий, розгублений смуток.

Вона не дивилася на нього. Її погляд був прикутий до маленької колекції його подарунків, що тепер лежали на підвіконні всередині: пташка, кошик, вінок із трав. Крихти світла, які він залишав для неї.

Вона стояла довго, мовчки. Артем не ворушився, боячись її злякати.

— Чому... — нарешті прошепотіла вона, і її голос був ледь чутним. — Чому ти це робиш?

Він повільно підняв на неї очі. Його серце калатало. Він згадав слова Говінди і відповів так просто і чесно, як тільки міг, відкидаючи всі складні пояснення.

— Бо це — реальність, — тихо сказав він. — А те, що ти бачила, — лише тінь.

Він не став сперечатися з її видінням. Не став нічого доводити. Він просто протиставив її страху свою непохитну істину. Цей світ. Ця річка. Ця пташка. Ця любов. Це — реальність. Все інше — ілюзія.

Його слова зависли в повітрі. Ліла здригнулася, ніби вони торкнулися якоїсь струни глибоко в її душі. В її очах промайнула боротьба. Вона дивилася на нього, і в її погляді він бачив усе: жахливі картини його світу, які вкарбувалися в її пам'ять, і спогади про їхні спільні дні, сповнені світла і тиші.

Ілюзія Майясура була сильною. Вона була побудована на правді, спотвореній страхом. Але терпляча любов Артема і всієї спільноти теж була правдою. І тепер ці дві істини воювали за її душу.

Вона нічого не відповіла. Постояла ще мить, а потім тихо ковзнула назад у хатину і зачинила за собою двері.

Для когось це могло б здатися поразкою. Але для Артема це була перемога. Величезна, хоч і тиха. Мовчання було зруйноване. Вона заговорила з ним. Вона поставила питання. А отже, насіння страху дало першу тріщину.

Він подивився на сонце, що стояло в зеніті. Битва була далека від завершення. Але він знав, що не відступить. Він буде приходити сюди щодня. Він буде залишати свої крихти світла, доки вони не заповнять усю її темряву.

Тиха війна тривала.