Глава 16. Насіння страху

«О, сину Прітхи, не піддавайся цій ганебній слабкості, вона не личить тобі.

Облиш цю мізерну неміч серця і встань, о переможцю ворогів!»

— Бгаґавад-ґіта, 2.3

Артем стояв на березі річки, паралізований. Світ навколо залишався таким же яскравим і сонячним, але для нього він знову став чужим і холодним. Слова Ліли, сповнені жаху, відлунювали в його голові, стираючи всі ті тижні спокою та прийняття, яких він досяг. Він знову був чужинцем. Гірше — він був вірусом, носієм інфекції.

Незабаром з'явився В'яса. Він не ставив запитань. Один погляд на тремтячу Лілу, що збилася в клубок, і на застигле обличчя Артема, сказав йому все. Він підійшов до доньки, тихо щось прошепотів їй, і вона, мов сліпа, дозволила відвести себе до ашраму. Перед тим, як піти, мудрець подивився на Артема, і в його погляді не було осуду — лише глибока, безмежна скорбота.

Артем залишився сам. Його найбільший страх здійснився. Він не просто прийшов з отруєного світу. Він сам був отрутою. Його минуле, від якого він так хотів утекти, наздогнало його і вдарило по найдорожчому.

Він повернувся до ашраму, і це було найважчим шляхом у його житті. Люди розступалися перед ним, їхні обличчя були сповнені збентеження і співчуття. Вони не розуміли, що сталося, але бачили, що їхній вартовий, їхній захисник, став причиною найбільшого болю для серця їхньої спільноти.

Він знайшов В'ясу під баньяном. Мудрець виглядав постарілим на десять років.

— Це моя провина, — глухо сказав Артем. — Це мій світ отруїв її.

— Це не твоя провина, Артеме, — тихо відповів В'яса. — Ти не обирав, де народитися. Майясур не просто показав їй ілюзію. Він посадив у її чисте серце насіння страху. І тепер він поливає його її ж власною світлою уявою. Вона ніколи раніше не знала страху, тому не має проти нього імунітету. Для неї те, що вона побачила, — це абсолютна правда.

— Але що робити? — у голосі Артема звучав відчай. — Я намагався говорити з нею, але вона боїться мене. Мої слова, мій дотик — усе це тепер для неї пов'язане з тим жахом.

Саме в цей момент, коли надія майже покинула його, поруч з'явився Говінда. Він подивився на розбитого Артема, і в його очах була нескінченна глибина співчуття.

— Ти знову хочеш боротися сокирою, чи не так? — м'яко запитав він. — Ти хочеш увірватися в її свідомість, знайти цей страх і "видалити" його логічними аргументами.

— А що мені ще залишається? — вигукнув Артем.

— Страх — це тінь, Артеме, — сказав Говінда. — А з тінню не борються мечем. Її розганяють світлом.

Він сів навпроти Артема.

— Ти не зможеш переконати її розум, бо її розум зараз — полонений серця. Тому звертайся не до нього. Звертайся безпосередньо до серця. Не намагайся довести, що її страх нереальний. Покажи їй, що твоя любов — реальніша. Нагадай їй не словами, а діями, про той світ, який ви будували разом. Про мелодію, а не про шум.

Слова Говінди були як промінь світла в темному підвалі. Артем зрозумів. Він не міг атакувати ілюзію. Він мав зміцнити реальність настільки, щоб ілюзія розсіялася сама по собі.

Він підвівся. У його погляді з'явилася нова рішучість. Він пішов до хатини, де перебувала Ліла. Двері були зачинені. Він не став стукати. Він не став кликати її.

Натомість він сів на землю на невеликій відстані від входу, там, де вона точно могла б його побачити, якби визирнула. Він дістав із кишені невеликий шматок м'якого дерева і маленький ніж, який йому дав Сурья для дрібної роботи.

І він почав працювати.

Він не дивився на її двері. Він зосередився на дереві. Він почав вирізати маленьку фігурку пташки — таку ж, як та, що сиділа на плечі Ліли в день їхньої першої зустрічі. Його рухи були повільними, медитативними. Він вкладав у них усю свою любов, весь свій відчайдушний намір створити щось чисте і світле. Він створював маленький острівець тієї реальності, яку Майясур намагався стерти.

Година минала за годиною. Він сидів, і різав, і мовчав.

Він не знав, чи бачить вона. Але він вірив, що вона відчуває. Він випромінював спокій, терпіння і любов — єдину зброю, що в нього залишилася.

Сонце почало сідати. Артем закінчив роботу. Маленька дерев'яна пташка, недосконала, але сповнена тепла, лежала на його долоні.

Він обережно поклав її на землю перед входом до хатини Ліли. Потім підвівся і, не озираючись, пішов.

Коли він уже відійшов на кілька кроків, за його спиною ледь чутно рипнули двері. Він не обернувся. Він просто пішов далі, даючи їй простір.

Це була довга, терпляча битва. І він щойно зробив свій перший хід.