Глава 15. Удар у серце

«Коли жива істота, піддавшись впливу матеріальної енергії,

вважає себе вершителем дій,

вона стає жертвою хибного его».

— Шрімад-Бгаґаватам, 3.27.2

Наступний день був схожий на свято. Перемога над невидимим ворогом надихнула спільноту. Повітря знову стало легким, сповненим сміху та музики. Люди ходили один до одного в гості, ділилися їжею, разом працювали. Вони відчули свою єдність і силу, що народжується з неї.

Вони практикували нові уроки. Коли в когось виникала темна думка, він уже не ховав її, а виносив на світло, ділився з іншими, і вони разом розвіювали її, як дим на вітрі. Щит світла, створений ними, здавався непробивним.

Артем спостерігав за цим із сумішшю гордості та тривоги. Він був радий бачити їхню радість, але його розум, загартований у світі, де будь-яка перемога — це лише прелюдія до нової битви, не міг розслабитися. Він знав, що їхній ворог, Майясур, не з тих, хто здається після першої невдачі. Він чекав.

І ворог завдав удару.

Але цього разу він не став розпорошувати свою отруту на всіх. Він обрав одну ціль. Найвразливішу. Ту, що була серцем їхнього опору. Він націлився на Лілу.

Вона пішла до річки, у своє улюблене місце, щоб зібрати білі лілії для вечірньої церемонії. День був теплим і сонячним, вода виблискувала, птахи співали.

І раптом світ почав змінюватися.

Спершу ледь помітно. Кольори зблякли, ніби на сонце насунула невидима хмара. Спів птахів став тривожним, різким. Вода в річці, що завжди була кришталево чистою, стала каламутною, темною. Ліла озирнулася, і звичний, люблячий ліс раптом здався їй чужим і ворожим.

Вона відчула, як її огортає невідоме досі почуття — всеохопний, липкий страх.

А потім вона побачила видіння.

Це були не демони чи монстри. Це було щось набагато страшніше. Перед її очима постали картини іншого світу. Світу, звідки прийшов Артем.

Вона побачила гігантські вежі зі сталі та скла, що пронизували хмари, затуляючи сонце. Побачила ревучих залізних звірів, що неслися по чорних ріках, вивергаючи отруйний дим. Побачила мільйони людей, що йшли натовпом, не дивлячись одне на одного, їхні обличчя були порожніми, а погляди прикуті до маленьких сяючих прямокутників у руках. Вона побачила спалахи вогню, зруйновані міста, забруднені ріки, гори сміття.

Це був світ без неба. Світ без тиші. Світ без серця. Світ, де панували Раджас і Тамас у своїй найчистішій, найпотворнішій формі.

І в центрі цього кошмару вона побачила його. Артема. Але не того, якого знала. Це був чоловік із втомленими, роздратованими очима, в його рисах застигла напруга. Він сидів перед сяючим екраном у темній кімнаті, і його душа, яку вона так добре відчувала тут, там була схожа на стиснутий, хворий кулак.

І тихий, солодкий шепіт пролунав у її свідомості. Голос Майясура.

«Це світ, з якого він прийшов. Це отрута, яку він носить у своєму серці. Він не рятівник. Він — носій хвороби, що одного дня знищить усе, що ти любиш».

Ілюзія зникла так само раптово, як і з'явилася. Світ знову став яскравим і сонячним. Але жах залишився.

Артем у цей час був в ашрамі, коли раптом відчув різкий, безпричинний напад тривоги. Щось було не так. Серце калатало. Він знав, де вона. Не думаючи, він побіг до річки.

Він знайшов її на березі. Вона сиділа на землі, обхопивши себе руками, і тремтіла, ніби від лютого холоду. Її обличчя було білим, як полотно.

— Ліло! — він кинувся до неї, хотів обійняти. — Що сталося?

Вона підняла на нього очі, і він відсахнувся. Це були не її очі. У них більше не було світла, довіри, любові. У них був лише жах. Первісний, тваринний страх.

Коли він простягнув до неї руку, вона відповзла.

— Не торкайся... — прошепотіла вона, і її голос тремтів. — Темрява... залізо... порожні очі... Ти приніс це з собою. Ти... такий, як вони...

Артем застиг. Він миттєво все зрозумів. Майясур не став атакувати їхній щит. Він обійшов його. Він створив персональну ілюзію, снайперський постріл, спрямований точно в серце. Він використав його власне минуле, його власний світ як зброю, щоб зруйнувати найдорожче, що в нього було.

Він дивився на перелякану дівчину, яку кохав більше за життя, і розумів, що його ворог не просто майстер ілюзій. Він — жорстокий геній психологічної війни.

І ця війна щойно стала особистою.