Глава 12. Шепіт у Раю

«Той, хто плутає тіло зі справжнім «Я»,

хто живе лише для задоволення чуттів,

втрачає обидва світи — і цей, і наступний».

— Чхандог'я-упанішада, 8.8.4

Минуло кілька місяців. Пори року в цьому світі змінювалися плавно, без різких стрибків, ніби земля сама перетікала з одного стану в інший. Артем звик до цього ритму. Він прийняв свою нову роль вартового не як обов'язок, а як частину себе. Кілька разів на тиждень він обходив кордони земель ашраму, але шукав уже не дорогу додому, а аномалії — «баги», як він їх подумки називав.

Його стосунки з Лілою розквітли, як квіти у зціленому гаю. Вони були нерозлучні. Він вчив її логіці свого світу, розповідаючи про зірки та атоми, а вона вчила його слухати серцем, показуючи, як кожна травинка пов'язана з найдальшою зіркою невидимими нитками. Він був її скелею, її аналітичним розумом. Вона була його компасом, його інтуїтивним серцем.

Здавалося, мир, здобутий такою ціною, буде вічним. Ашрам процвітав, а історія про чужинця, що розбив отруйні камені, почала перетворюватися на легенду.

Але тінь, про яку говорив В'яса, прийшла не з гір. Вона просочилася в їхній світ, як тихий шепіт.

Першим «збоєм у системі» стала дитяча сварка. Двоє хлопчиків, що з народження були нерозлучними друзями, з криком билися за дивовижно красивий, блискучий плід, який вони знайшли в лісі. Вони кричали один на одного слова, яких тут ніхто ніколи не чув: «Це моє!», «Не дам!».

Коли їх привели до В'яси, вони не могли пояснити причину своєї злості. Спільнота була спантеличена. Егоїзм, жадібність — це були абстрактні поняття з давніх історій про темні віки. Мудрець довго говорив із дітьми, і його спокійні слова врешті-решт змили з їхніх душ незрозумілу отруту. Всі вирішили, що це був просто дивний, поодинокий випадок.

Усі, крім Артема.

Для нього це був не просто випадок. Це був сигнал про помилку. Він пішов на місце, де діти знайшли плід. Це була звичайна яблуня, але плоди на одній з її гілок були неприродно досконалими. Їхня шкірка виблискувала, ніби вкрита перламутром, і, здавалося, вони кликали до себе, обіцяючи неземну насолоду. Артем відчув цей поклик — короткий спалах Раджасу, бажання володіти. Але він, уже навчений бути «спостерігачем», відсторонився від цього почуття і побачив у ньому щось чуже, штучне.

За кілька днів стався другий інцидент. Один із найкращих ткачів ашраму, чоловік, що завжди ділився своїми прекрасними тканинами, раптом замкнувся у своїй хатині. Він відмовлявся показувати комусь свою нову роботу — шаль неймовірної краси, — кажучи, що її краса належить лише йому. Він хотів нею володіти, милуватися наодинці.

Артем провів власне розслідування. Виявилося, що вранці ткач довго стояв біля тієї самої яблуні, милуючись її дивовижними плодами.

Пазл у його голові склався. Це був не просто плід. Це був каталізатор. Вірус, що активував у цих чистих душах сплячі якості — жадібність, заздрість, егоїзм.

З важким серцем він пішов до В'яси. Мудрець сидів під своїм баньяном, і його обличчя було серйозним. Він теж відчув, що гармонія порушена.

Артем виклав свої спостереження. Він говорив не про магію чи прокляття, а про патерни, симптоми і зв'язки. Він склав для В'яси логічний ланцюжок подій.

Коли він закінчив, В'яса довго мовчав. Потім він підняв очі, і в них була глибока скорбота.

— Це не просто хвороба, — тихо сказав він. — Це отрута для душі. Робота Майясура, Майстра Ілюзій.

— Хто це? — запитав Артем.

— Асур, що не володіє грубою силою. Його зброя — обман. Він не руйнує тіла, він спокушає душі. Він знаходить найменшу тріщину в серці — приховане бажання, крихту гордості — і роздмухує її до величезного полум'я, поки воно не спалить душу зсередини. Він не приходить як ворог. Він приходить як друг, що шепоче тобі на вухо те, що ти найбільше хочеш почути.

У цю мить повітря біля них ніби загусло, і поруч з'явився Говінда. Його обличчя, зазвичай таке безтурботне, було серйозним. Він дивився не на В'ясу, а прямо на Артема.

— Ти видалив отруту з води, Артеме, — промовив він, і його голос звучав, як тихий дзвін. — Але тепер отрута з'явилася в серцях.

Він зробив крок ближче, і Артем відчув, як від нього йде хвиля сили та спокою.

— З цією битвою не впоратися сокирою. Ти маєш навчитися воювати не зі світом, а з ілюзією. Бо найбільша темрява — це та, що прикидається світлом.