Глава 10. Ціна порятунку

«Той, хто обирає шлях добра, досягає справжньої мети,
тоді як той, хто обирає приємне, відступає від неї. ».

— Катха-упанішада, 1.2.1

Перший удар пролунав у ранковій тиші як постріл. Птахи злякано злетіли з гілок. Відлуння покотилося ущелиною, сповіщаючи світ про акт руйнування, що тут відбувався.

Камінь виявився напрочуд міцним, немов чужорідний метал. Від удару сокира відскочила, залишивши на чорній поверхні лише білу подряпину. Руки Артема заніміли від вібрації. Він замахнувся знову, і знову. Вкладаючи у кожен удар усю свою рішучість і злість на цю мовчазну загрозу.

Це була виснажлива, брудна робота. Гострі уламки каменю відлітали вбік, дряпаючи йому шкіру. Чорна масляниста рідина бризкала на одяг і руки, залишаючи липкі, холодні плями. Від розбитих каменів у повітря піднімався дивний, різкий запах озону і горілого металу. Артем працював, не зупиняючись, підганяючись адреналіном і впертістю програміста, який знайшов критичну помилку і не заспокоїться, доки не вичистить її з системи.

Коли він розбив останній, найбільший камінь, що лежав прямо в серці джерела, він помітив щось дивне. Усередині, в самій серцевині породи, знаходився невеликий, з кулак завбільшки, уламок чорного, як ніч, кристала. Він не відбивав світло — він поглинав його. Навіть у променях ранкового сонця він залишався шматком абсолютної темряви. Від нього йшов такий холод, що шкіра вкривалася сиротами.

Саме він був серцем отрути.

Артем обережно, за допомогою двох палиць, витяг цей темний уламок із води. Коли він прибрав його, сталося диво. Чорна рідина, що сочилася у воду, зникла, ніби її й не було. Вода в джерелі миттєво почала світлішати. Гнітюча, холодна атмосфера в ущелині почала розсіюватися, ніби сонце нарешті змогло пробитися крізь невидиму завісу.

Він переміг. Система була очищена.

— Артеме...

Він обернувся. На краю ущелини стояла Ліла. Вона, мабуть, почула удари і прийшла за ним. Її обличчя було блідим, а у великих очах стояв жах від побаченої сцени руйнування, але водночас — і здивування від тієї зміни, що відбулася в повітрі.

Вони поверталися до ашраму мовчки. Артем, брудний, подряпаний, з сокирою в руці, почувався варваром, що вдерся у цей спокійний світ. Але коли вони підійшли до священного гаю, він побачив, що не помилився. Сірі плями на сріблястих квітах почали світлішати. Скручене листя повільно розправлялося, ніби роблячи перший вільний подих. Гай оживав.

Біля гаю їх уже чекала вся спільнота. Вони почули звуки і побачили результат. Їхні обличчя виражали суміш полегшення, подиву і... страху.

Вперед вийшов В’яса. Він подивився на квіти, що зцілювалися, потім на Артема. Його погляд був важким.

— Ти видалив хворобу. Але якою ціною, сину? — тихо запитав він. — Ти приніс у наш світ те, чого ми не знали, — насильство як вирішення проблеми.

— Я врятував гай! — гаряче заперечив Артем, очікуючи будь-якої реакції, але не докору. — Ваші молитви не діяли! Невже ви б дивилися, як він гине?

— Молитва лікує душу того, хто молиться, — відповів В’яса, і його слова падали, як важке каміння. — Ти зцілив рослини, але, можливо, поранив душу нашої спільноти. Ти показав нам, що сокира може бути сильнішою за слово. Це знання — небезпечне. Це знання з твоєї епохи, Артеме. Знання Калі-юги.

Артем стояв, приголомшений. Він дивився на цих людей і розумів усю глибину прірви між ними. Він бачив проблему і вирішував її. Вони бачили світ як єдине ціле, де кожна дія має нескінченну кількість наслідків, більшість з яких — невидимі. Він виграв битву, але, можливо, програв щось набагато важливіше. Він відчув себе чужим, як ніколи раніше.

У цей момент до нього підійшла Ліла. Вона взяла його брудну, вкриту саднами руку у свої чисті долоні. Спільнота завмерла.

— Дерева в гаю знову дихають, — тихо сказала вона, дивлячись йому у вічі. Її голос був сповнений щирої вдячності. — Моє серце дякує тобі. — Вона зробила паузу, і в її очах з’явився глибокий смуток. — Але воно також болить за ті камені.

Вона змогла вмістити в собі обидві істини. І вдячність за порятунок, і біль за руйнування. І цим вона перекинула тонкий місточок через прірву, що розділяла Артема і цей світ.

В'яса подивився на них, потім перевів погляд на небо, ніби читаючи невидимі знаки.

— Це не було випадковістю, — промовив він, і його голос став серйозним, як ніколи. — Поява цих каменів — це не хвороба. Це симптом. Перше відлуння великої тіні, що наближається до нашого світу. Твоя дія, Артеме, не була кінцем проблеми. Боюся, це був лише початок...