Глава 9. Слово і сталь

«Нехай наші наміри будуть єдині,

Нехай наші серця будуть єдині,

Нехай наші думки будуть єдині, щоб ми могли жити в мирі».

— Рігведа, 10.191.4

Артем повернувся до ашраму, коли сонце вже почало сідати. Його хода була швидкою та рішучою. Тиша та спокій, яких він вчився останніми тижнями, зникли, поступившись місцем старій, знайомій енергії — енергії проблеми, що вимагає негайного вирішення.

Спільнота все ще була біля хворого гаю. Їхні співи стали тихішими, а на обличчях з'явилася тінь розгубленості — їхні молитви не діяли.

— В'ясо! — гукнув Артем, підходячи. — Я знайшов. Я знаю, в чому причина.

Усі погляди звернулися до нього. У його голосі бриніли нотки, які вони не чули раніше: напруга, терміновість, метал.

Він швидко, чітко, як на нараді по проєкту, виклав свої знахідки. Розповів про струмок, про ущелину, про дивні чорні камені, що отруюють воду. Він опускав деталі про свої відчуття, зосередившись на фактах. Це була мова логіки, мова причинно-наслідкових зв'язків.

Коли він закінчив, запала тиша. Люди переглядалися, намагаючись осягнути почуте. Їхній світ був світом гармонії, де не було місця для «джерел зараження» та «отруєння».

— Ти впевнений, що ці камені — зло? — нарешті запитав В'яса, дивлячись на Артема своїми проникливими очима.

— Я не знаю, зло вони чи ні, — нетерпляче відповів Артем. — Я знаю, що вони отруюють воду. Їх треба прибрати. Можливо, розбити і закопати подалі від річки.

Від його слів по натовпу прокотився ледь чутний шепіт жаху. Розбити? Знищити те, що є частиною землі? Це було немислимо.

— Ніщо в цьому світі не з'являється без причини, — спокійно сказав один зі старійшин. — Можливо, ці камені — не отрута, а ліки? Можливо, земля сама посилає нам випробування, щоб навчити нас чогось нового?

— Вони вбивають ваші священні квіти! — вигукнув Артем, ледь стримуючи роздратування. — Яка тут може бути наука? Це як вірус у коді. Його не треба розуміти, його треба видалити.

— Але ж каміння — це теж діти землі, як і квіти, — м'яко заперечила Ліла, дивлячись на Артема з благанням. — Можливо, ми можемо поговорити з ними? Попросити їх забрати свою отруту? Можливо, ми порушили якусь давню гармонію, і це їхня відповідь?

Артем дивився на їхні обличчя — спокійні, мудрі, сповнені світла — і відчував, як між ним і ними виростає прірва. Вони бачили світ як єдиний організм, де не можна нічого видалити, не зашкодивши цілому. Він бачив його як систему, де несправний елемент треба замінити або знешкодити.

— Ми будемо молитися, — вирішив В'яса після довгої паузи. — Ми підемо до того джерела. Ми пошлемо цим каменям нашу любов і попросимо їх про мир. Якщо вони — частина цього світу, вони почують нас.

Артем зрозумів, що сперечатися марно. Це було все одно, що пояснювати переваги квантових обчислень первісній людині. Їхні мови були різними.

— А якщо вони не почують? — запитав він. — Скільки ви будете чекати, поки помре весь гай?

— Ми будемо чекати стільки, скільки потрібно, — відповів В'яса, і в його голосі не було ані краплі сумніву.

Тієї ночі Артем не міг заснути. Він лежав у своїй хатині й слухав, як здалеку долинають тихі співи спільноти, що зібралася для нічної молитви. Він поважав їхню віру. Він захоплювався їхньою чистотою. Але він був упевнений, що вони помиляються. Його світ навчив його, що іноді, щоб урятувати систему, потрібне рішуче втручання. Ігнорування помилки лише призводить до її розростання, до повного краху.

Він думав про Лілу. Про її очі, сповнені віри в те, що любов'ю можна зцілити навіть камінь. Він розумів її. Але він прийшов зі світу, де любов не могла зупинити кулю, а молитва не лікувала вірус.

Перед світанком він прийняв рішення.

Він підвівся. У кутку хатини стояла важка сокира, якою він колов дрова. Він узяв її до рук. Сталь здалася холодною та чужорідною в цьому теплому світі. Він вийшов назовні. Ашрам спав, виснажений довгою молитвою. Лише біля центрального вогню сидів самотній вартовий.

Артем пішов до лісу. Він ішов не як спостерігач. Він ішов як оператор. Як адміністратор системи, що вирішив вручну видалити шкідливий файл.

Він знав, що його дії будуть незрозумілими для цих людей. Можливо, вони навіть вважатимуть це актом насильства, святотатством. Але він також знав, що зволікання вб'є гай, який був для них усім.

Іноді, щоб урятувати рай, треба принести в нього шматочок пекла, з якого ти прийшов.

Він дійшов до ущелини. Чорні камені мовчали, випромінюючи холод. У перших променях сонця масляниста рідина, що стікала у воду, здавалася ще більш зловісною.

Артем підняв сокиру. Її вага була знайомою, але мета — новою і страшною. Він не збирався нічого створювати. Він збирався руйнувати. Він замахнувся, і ранкову тишу Золотого Віку розірвав різкий, дзвінкий удар сталі об камінь.