Глава 7. Мова серця

«Воістину, не заради дружини дорога дружина, але заради Атмана, що в ній, дорога дружина.

Воістину, не заради чоловіка дорогий чоловік, але заради Атмана, що в ньому, дорогий чоловік».

— Бріхадараньяка-упанішада, 2.4.5

Одкровення, що прийшло до Артема на березі ріки, не було гучним вибухом. Воно було схоже на тихе світання, що поступово розганяє темряву, роблячи видимими контури світу. Він прокинувся наступного дня з відчуттям дивовижної легкості, ніби з його плечей зняли важкий, невидимий рюкзак, який він носив усе життя. Рюкзак з написом «Я».

Він почав свій день, намагаючись бути тим, хто спостерігає. Він дивився, як його тіло виконує звичні рухи. Ось рука бере глек з водою. Ось ноги несуть його до вогню. Ось розум починає звичну аналітичну роботу: «Сьогодні вітер слабший, небо чисте, мабуть, дощу не буде». Але тепер між цими думками і ним самим була невелика відстань. Він бачив їх, але не був ними. Це була дивовижна, абсолютно нова свобода.

І в цьому новому світлі він побачив Лілу.

Вона стояла біля річки, розвішуючи на мотузці щойно випрану тканину. Сонце пронизувало мокре полотно, створюючи навколо неї м'який, сяючий ореол. І Артем, дивлячись на неї, уперше побачив не просто красиву, милу дівчину. Він побачив досконалу гармонію. Він бачив Саттву в плавності її рухів, у спокої її обличчя, у тому, як вона була невід'ємною частиною цього ранку, цього світла, цієї ріки. Вона була не в пейзажі. Вона була самим пейзажем.

Ліла помітила його погляд і усміхнулася.

— Сьогодні я йду в ліс збирати цілющі трави. Хочеш зі мною? Я покажу тобі, які з них лікують тіло, а які — заспокоюють розум.

Вони йшли мовчазними лісовими стежками. Артем був незвично тихим, повністю зануреним у спостереження. Ліла, з її дивовижною чутливістю, відчула цю зміну і не порушувала його тиші.

Вони зупинилися біля галявини, вкритої синіми квітами.

— Це шанкапушпі, — прошепотіла Ліла. — Вона допомагає очистити думки. Спробуй відчути її.

Артем нахилився і простягнув руку до квітки, намагаючись застосувати свій аналітичний підхід: запам'ятати форму листя, кількість пелюсток, відтінок.

— Не очима, — м'яко зупинила його Ліла. — Спробуй серцем. Заплющ очі.

Він вагався, але підкорився. Він заплющив очі і простягнув руку над квіткою, не торкаючись її. Він намагався «відчути», як радила Ліла. Спочатку не було нічого, крім тепла сонця на шкірі. Але потім, коли його розум заспокоївся, він відчув ледь вловиму прохолодну вібрацію, що йшла від рослини. Відчуття спокою.

— Вона... спокійна, — невпевнено промовив він.

Ліла радісно засміялася.

— Бачиш! Ти чуєш її. Кожна рослина має свою пісню. Треба лише навчитися слухати.

Вони провели в лісі кілька годин. Артем вчився. Він вчився відрізняти «гарячу» енергію кропиви від «прохолодної» енергії м'яти, не торкаючись їх. Це було схоже на вивчення нової мови програмування, тільки компілятором було його власне серце.

Коли сонце піднялося високо, вони сіли відпочити під кроною дерева.

— У твоєму світі... — раптом тихо запитала Ліла, — люди теж слухають дерева?

Це просте питання вразило Артема своєю глибиною. Він спробував уявити себе в київському парку, де він би сидів і «слухав» каштан. Його б сприйняли за божевільного.

— Ні, — чесно відповів він. — Ми... занадто зайняті. Ми слухаємо музику в навушниках, розмовляємо по телефону, читаємо новини. Ми з'єднані з тисячами людей по всьому світу, але часто не можемо почути того, хто сидить поруч.

— Мабуть, це дуже самотньо, — з глибоким співчуттям сказала вона. Для неї, що жила у світі тотального єднання, це звучало як опис пекла.

— Іноді буває, — визнав він. — А як ти... як ви всі можете бути такими... спокійними? Щасливими? Невже вам ніколи не буває нудно? Або страшно?

Ліла подивилася на нього своїми ясними очима, і в її погляді не було ані краплі осуду.

— А хіба є причина бути іншою? — просто запитала вона. — Сонце сходить, річка тече, серце б'ється. Все на своєму місці, все пов'язане одне з одним. Коли відчуваєш цей зв'язок, у душі панує мир. Страх і нудьга приходять тоді, коли ти забуваєш, що ти — частина всього цього.

У цю мить, дивлячись на неї, Артем раптом зрозумів слова з давнього тексту. Він був зачарований нею не лише тому, що вона була красивою. Він тягнувся до неї, бо в її присутності цей зв'язок, про який вона говорила, ставав майже відчутним. Її спокій був дзеркалом тієї тиші, яку він шукав у собі. Він любив у ній не просто дівчину. Він любив у ній відображення того справжнього «Я», того другого, спокійного птаха, якого він тільки-но почав у собі відкривати.

Коли вони поверталися, з гілки на долоню Ліли злетів великий метелик із крилами, що переливалися всіма відтінками синього. Вона завмерла і простягнула руку Артему, показуючи йому це маленьке диво. Він обережно накрив її долоню своєю, і вони разом дивилися, як метелик ворушить своїми оксамитовими крильцями.

Між ними не було слів. Не було потреби. У цю мить не існувало двох світів, не було програміста з майбутнього і дівчини із Золотого Віку. Була лише спільна тиша, спільне диво і тепло двох долонь.

І Артем зрозумів, що найважливіші уроки цього світу вивчають не розумом. Їх вивчають серцем.