Глава 6. Два птахи на одному дереві

«Два птахи, нерозлучні супутники, сидять на одному дереві.

Один з них їсть солодкі й гіркі плоди, інший же просто спостерігає, не куштуючи».

— Мундака-упанішада, 3.1.1

Дні в ашрамі текли, як річкова вода — спокійно і невпинно. Артем навчився ритму цього життя. Вставав зі сонцем, працював разом з усіма, їв просту їжу, слухав вечірні історії біля вогню. Його тіло міцнішало, а розум, позбавлений звичного цифрового допінгу, ставав гострішим і водночас спокійнішим.

Він почав практикувати те, чого навчив його В'яса. Він спостерігав. Він бачив Саттву в прозорості ранкового повітря і в безкорисливій праці мешканців ашраму. Він бачив Раджас у швидкій течії річки після дощу і в полум'ї вогню, що жадібно поглинало сухі дрова. І він бачив Тамас у важкому сні без сновидінь і в інертності каміння, що віками лежало на березі.

Світ перестав бути хаотичним набором об'єктів. Він перетворився на живу, дихаючу тканину, виткану з трьох первинних якостей. Та одного дня, сидячи на березі річки, Артем спрямував цей новий погляд усередину себе.

Він побачив Раджас у своїх амбіціях, у бажанні все оптимізувати, у залишках роздратування, що іноді піднімалося з глибини. Він побачив Тамас у своїй минулій апатії та цинізмі, в тій важкій втомі, що привела його на горище прабабусиного будинку. І він побачив Саттву — у тих рідкісних моментах кришталевої тиші, що наставала після важкої праці, у щирій симпатії до Ліли, у новому почутті єднання з цими людьми.

І тоді його вразила тривожна думка, породжена логікою програміста. «Якщо я — це лише сума цих мінливих якостей, набір змінних, то... хто такий "я"? Чи існує взагалі якась константа в цьому рівнянні?»

Його відчуття себе, його особистість, яка здавалася йоCму такою монолітною, раптом почала розпадатися на складові. Це було лячно. Якщо він — не його думки, не його бажання, не його втома, то хто ж він тоді? Просто біохімічний алгоритм, що виконує програму, закладену цими трьома гунами?

— Складне питання для того, хто звик вважати себе автором програми, а не її частиною.

Голос прозвучав поруч. Це був Говінда. Він сидів на сусідньому камені й безтурботно кидав у воду пласкі камінці, змушуючи їх стрибати по водній гладі.

— Ти знову читаєш мої думки? — без подиву запитав Артем.

— Я не читаю думки. Я чую мелодію, — відповів юнак. — Твоя зараз звучить дуже спантеличено. Вона схожа на річку, що дійшла до скелі і не знає, куди текти далі.

Артем важко зітхнув.

— В'яса розповів мені про гуни. І я, здається, зрозумів. Але тепер я не розумію, хто я такий. Якщо все — це гра трьох сил, то де в цій грі я сам?

Говінда перестав кидати камінці і подивився на велике дерево, що росло на березі.

— Уяви, що це дерево — твоє тіло. А на ньому сидять два птахи. Вони завжди разом, нерозлучні. Один птах метушиться з гілки на гілку. Він дзьобає плоди — то солодкий, то гіркий, то кислий. Від солодкого він радіє. Від гіркого — страждає. Він повністю занурений у цей процес. Це і є твоє уявне «я», его. Та частина тебе, що каже: «Я — Артем, я — програміст, я щасливий, я нещасний». Вона смакує плоди твоїх дій, твоєї карми.

Він зробив паузу, даючи Артему осмислити.

— А на тій самій гілці, трохи вище, сидить другий птах. Він абсолютно спокійний. Він не їсть плодів. Він просто спостерігає. Він бачить першого птаха, бачить дерево, бачить плоди, бачить увесь ліс. Він — це тиша, світло і чиста свідомість. Це і є твоє справжнє «Я», твоя душа, Атман.

— Тобто, в мені є двоє? — логіка Артема чіплялася за звичні категорії.

— Не двоє, — м'яко заперечив Говінда. — Ти — це той, хто спостерігає. Але ти так довго і уважно дивився на метушливого птаха, що їсть плоди, що забув про це. Ти вирішив, що ти і є він. Ти прив'язав себе до його радощів і його страждань.

Він вказав на воду, де тремтіло відображення Артема.

— Подивись на своє відображення. Це ти?

— Ні, це лише відбиток світла, — автоматично відповів Артем.

— Саме так. Ти — той, хто дивиться. Так само і твоє его, твої думки, твої почуття, твій статус програміста — це лише відображення, хвилі на поверхні свідомості. А ти — сама свідомість, глибока і спокійна, як ця ріка під хвилями.

Ці слова увійшли в свідомість Артема, як ключ у замок. Його стрес на роботі, його вигорання, його цинізм... це був лише метушливий птах, що об'ївся гірких плодів. А він, справжній він, увесь цей час просто спостерігав.

Це було настільки просте і водночас настільки приголомшливе одкровення, що він не міг вимовити й слова. Це не просто розв'язувало його філософську проблему — це давало йому ключ до свободи. Свободи від власного минулого, від власних страхів, від власної особистості, яку він так ретельно будував усе життя.

— Коли перший птах втомлюється від нескінченної гонитви за плодами, — завершив Говінда, підводячись, — він піднімає голову і бачить поруч із собою іншого птаха — спокійного, сяючого, вільного. І в цю мить він розуміє, ким він є насправді.

Юнак усміхнувся своєю всезнаючою посмішкою і повільно пішов уздовж берега, залишаючи Артема наодинці з рікою.

Артем знову подивився на своє відображення. Він бачив те ж саме втомлене обличчя, ті ж розгублені очі. Але вперше в житті він спробував подивитися крізь нього. Побачити не відображення, а того, хто дивиться. Він ще не бачив другого птаха, але вже точно знав, що він там є.

І питання «Хто я?» перестало бути джерелом страху. Воно стало початком найдивовижнішої подорожі.