Глава 4. Вечірній вогонь

«Ти, Агні, — наш найближчий друг, завжди готовий допомогти.

Ти — батько, брат, родич. Ми схиляємось перед тобою».

— Рігведа, 2.1.9

Коли сонце почало хилитися до заходу, забарвлюючи небо в теплі відтінки шафрану та меду, робота в ашрамі поступово стихла. Чоловіки повернулися від річки, жінки зібрали висохлий одяг. Наставав час відпочинку.

— Ходімо, — покликала Ліла Артема, який саме відніс останню оберемку дров. — Перед вечерею ми омиваємось у річці. Це змиває не лише пил з тіла, але й утому з душі.

Артем, увесь у трісках і дерев'яному пилу, з вдячністю погодився. Він почувався вичавленим, але водночас дивно задоволеним.

Біля річки вже було кілька людей. Вони заходили у прохолодну, прозору воду, сміючись і розмовляючи. В цьому не було нічого сороміцького чи незручного; це було так само природно, як дихати. Артем, трохи вагаючись, теж увійшов у воду. Вона була прохолодною і неймовірно чистою. Він занурився, і крижана вода ніби змила з нього не тільки піт, а й залишки того напруженого, роздратованого стану, в якому він перебував ще кілька годин тому. Коли він випірнув, відпльовуючись, світ здався яскравішим.

Повечеряти зібралася вся громада. Люди розсідалися на простих плетених циновках навколо того самого центрального вогню, який В’яса назвав їхнім домом. Полум'я танцювало, кидаючи теплі відблиски на спокійні, осяяні усмішками обличчя. Повітря наповнилося густим ароматом їжі.

Кілька жінок розносили їжу. Артем, звиклий до складних страв, був здивований простотою вечері: гарячі пшеничні коржі, схожі на лаваш, миска варених овочів з пряними травами, трохи рису та свіжі фрукти. Кожному наливали в глиняну чашу тепле молоко.

Перед тим, як почати їсти, всі на мить замовкли, схиливши голови. В’яса взяв невеликий шматочок коржа і з молитвою кинув його у вогонь.

— Що це було? — пошепки запитав Артем у Ліли, що сиділа поруч.

— Подяка, — так само тихо відповіла вона. — Ми пропонуємо першу частину їжі Агні, божественному вогню, який готує її для нас і доносить нашу вдячність до богів. Ця їжа тепер — прасад, освячений дар.

Артем скептично хмикнув, але промовчав. Проте, коли він відкусив шматок коржа, його скепсис випарувався. Їжа була неймовірно смачною. Прості варені овочі танули в роті, розкриваючись букетом смаків, про існування яких він і не здогадувався. Навіть звичайний рис здавався амброзією.

— Як? — вирвалося в нього. — Тут же майже немає солі, ніяких підсилювачів смаку...

Ліла усміхнулася.

— Коли готуєш з любов'ю, а земля дає плоди з радістю, жодних інших приправ не потрібно. Ти відчуваєш не лише смак, а й благость, вкладену в цю їжу.

Після вечері ніхто не поспішав розходитись. Вогонь тріщав, у небо піднімалися іскри, зливаючись із зірками, що вже почали з'являтися на темному оксамиті неба. Діти вмостилися біля ніг дорослих, і настала тиша, сповнена очікування.

В’яса, чиє обличчя в світлі вогню здавалося висіченим із дерева та мудрості, обвів усіх поглядом і почав говорити. Його голос линув неквапливо, як річка.

— Сьогодні вогонь хоче почути історію про любов, що сильніша за долю. Історію про царя Наля і прекрасну Дамаянті...

Артем приготувався слухати чергову казку, міф, легенду. Але В’яса розповідав інакше. Він говорив про Наля і Дамаянті як про реальних людей, своїх далеких предків. Він описував їхні почуття так живо, ніби сам був свідком їхньої зустрічі.

Він розповів, як вони закохалися, ніколи не бачивши одне одного, лише чуючи розповіді про чесноти свого обранця. Як боги, вражені красою Дамаянті, самі прийшли свататися до неї, але вона, навіть побачивши перед собою безсмертних, серцем обрала смертного Наля.

Спільнота слухала, затамувавши подих. Хтось тихо зітхав, хтось усміхався.

Потім голос В’яси став сумнішим. Він розповів, як злий дух Калі, ображений тим, що його не запросили на весілля, присягнувся зруйнувати їхнє щастя. Як Наль, одержимий духом азарту, програв у кості все своє царство, багатство і навіть одяг, і був змушений піти у вигнання разом із вірною Дамаянті.

Артем слухав, і його початкова зверхність зникала, поступаючись місцем щирій цікавості. Це була не просто казка. Це була драма про вибір, вірність і людську слабкість.

— І тоді, — продовжував В’яса, і в його голосі з’явився біль, — одержимий Калі, Наль зробив найстрашніше. Вночі, коли Дамаянті спала, він залишив її саму в дикому лісі, сподіваючись, що без нього вона повернеться до батьків і буде в безпеці. Він не знав, що для неї життя без нього було страшнішим за будь-якого звіра...

Ліла, що сиділа поруч з Артемом, тихо схлипнула. Артем подивився на неї, потім на інших — і побачив у їхніх очах справжні, непідробні сльози. Вони не слухали історію — вони проживали її.

Він знову перевів погляд на вогонь. Його раціональний розум все ще намагався аналізувати: «Це фольклор, інструмент виховання, соціальний код...». Але якась інша, глибинна його частина, про яку він і не підозрював, була повністю захоплена розповіддю. Вона хотіла вірити. Хотіла вірити, що таке кохання, така вірність, така сила духу справді існують.

Коли В’яса закінчив свою розповідь обіцянкою, що після довгих випробувань Наль і Дамаянті знайдуть одне одного, ніч уже повністю вступила у свої права. Люди почали тихо розходитися по своїх домівках.

Артем ішов до своєї хатини, почуваючись дивно спустошеним і водночас наповненим. Тіло нило від фізичної праці. Шлунок був приємно ситий простою, смачною їжею. А розум... Розум був переповнений образами царів, богів, демонів і кохання, що здатне пережити будь-які негаразди.

Він ліг на своє просте ліжко і заплющив очі. Вперше за багато років він засинав не з тривожними думками про дедлайни та баги, а з обличчям прекрасної царівни перед очима і з тихим питанням у серці: невже цей нереальний світ, де розказують казки біля вогню, може бути реальнішим за той, який він покинув?