Глава 3. Ритм ріки та сокири

«Діяти — твоє право, але ніколи не належатимуть тобі плоди дії.

Не дозволяй плодам дій бути твоїм мотивом, та не прив'язуйся до бездіяльності».

— Бгаґавад-ґіта, 2.47

Артем прокинувся від променя сонця, що впав йому просто на обличчя. Він спав без снів, уперше за багато років — глибоко, як камінь, що лежить на дні ріки. У просторій хатині, яку йому виділили, не було нічого, крім низького дерев’яного ліжка, застеленого м’якою тканиною, та глека з водою. Повітря, що вільно заходило крізь відкритий прохід, було прохолодним і пахло росою та річкою.

Першим інстинктом було простягнути руку до тумбочки, щоб перевірити телефон. Подивитися новини, повідомлення, пошту. Але руки намацали лише порожнечу. Це відчуття було на диво тривожним — ніби йому ампутували частину мозку. Він був відключений. Ізольований.

Ззовні долинав спокійний гул життя ашраму: тихі наспіви, дзвінкий дитячий сміх, рівномірний стукіт дерева. Ніяких машин, ніяких сирен, ніякого фонового шуму цивілізації, до якого він так звик.

Він вийшов назовні. Сонце тільки-но піднялося над верхівками дерев, і вся долина, здавалося, купалася в золоті. Декілька людей вже займалися своїми справами з якоюсь спокійною, неквапливою рішучістю.

Згадавши вчорашні слова В’яси, Артем попрямував до річки, де вчора бачив чоловіків біля човна. Вони вже були там. Чоловіків п’ятеро, всі міцної статури, з оголеними по пояс торсами. Вони неквапливо обтесували велику колоду, перетворюючи її на борт для судна. Їхні рухи були злагодженими, ритмічними, майже як танець.

Один із них, молодий чоловік із добрими очима та сонячною посмішкою, помітив Артема і кивнув.

— Пранам. Ти — Артем? В’яса казав, що ти приєднаєшся. Я Сурья.

— Так, — трохи ніяково відповів Артем. — Чим я можу допомогти?

Сурья простягнув йому тесло — інструмент, схожий на сокиру з вигнутим лезом.

— Знімай стружку ось тут. Плавно, за рухом волокон. Не поспішай. Дерево не любить поспіху.

Артем взяв інструмент. Робота здавалася простою. Але вже за кілька хвилин його мозок програміста почав бунтувати. Він бачив неефективність у кожному русі. Вони використовували примітивні інструменти. Вони витрачали зайвий час, обробляючи деревину вручну, хоча, напевно, можна було б придумати якийсь важіль або систему блоків для прискорення процесу.

— Слухай, — не витримав він, звернувшись до Сурьї. — А чому б нам не зробити ось так? Якщо ми змінимо кут, то зможемо знімати більше стружки за один раз. А якщо використати інший упор, можна працювати вдвох і зробити все вдвічі швидше.

Сурья зупинився і з цікавістю подивився на Артема, ніби той запропонував навчити камінь літати.

— Швидше? — перепитав він, не зовсім розуміючи саме слово. — Навіщо?

— Ну... щоб швидше закінчити, — розгубився Артем. — Щоб човен був готовий.

— Він буде готовий, коли прийде його час, — спокійно відповів Сурья, проводячи долонею по гладкій поверхні дерева. — Ми не просто робимо човен, Артеме. Ми розмовляємо з деревом, що віддало нам свою силу. Ми вкладаємо в нього нашу вдячність. Кожен удар тесляра — це слово подяки. Якщо ми поспішатимемо, дерево нас не почує, і річка не прийме наш дар.

Він знову взявся до роботи. Артем стояв, відчуваючи себе повним ідіотом. Його головний талант — оптимізація та ефективність — тут виявився не просто марним, а навіть блюзнірським. Він спробував продовжити роботу, але відчував лише роздратування і власну нікчемність.

Помітивши його стан, до них підійшла Ліла. Вона несла в руках глиняний глек.

— Ти втомився від розмов із деревом, — м’яко сказала вона, ніби це було очевидно. — Це буває. Ходімо, є інша робота.

Вона відвела його до навісу, під яким були складені великі колоди. Поруч лежала важка сокира.

— Нам потрібні дрова для вечірнього вогню.

Завдання було ще простішим і ще більш механічним. Артем узяв сокиру, поставив першу колоду. Його роздратування шукало виходу. Перший удар був різким, злим. Сокира ледь увійшла в деревину. Другий, третій. Він рубав, вкладаючи у кожен удар усю свою фрустрацію, злість на власну безпорадність. Його розум кричав. «Що я тут роблю? Колю дрова, наче первісна людина! У мене в Києві проєкт на мільйон доларів! Я керував командою з тридцяти людей!»

Але поступово щось почало змінюватися. Ритм. Важкий удар сокири. Дзвінкий тріск дерева. Свист повітря. Вдих-видих. Знову і знову. Його думки почали сповільнюватися, розчиняючись у цьому простому, монотонному ритмі. Він перестав думати про Київ, про проєкт, про те, як звідси вибратися. Залишився лише він, сокира і дерево. Його тіло працювало, а розум, уперше за багато років, мовчав.

Він не знав, скільки часу минуло. Коли він зупинився, щоб витерти піт з чола, перед ним уже виросла чимала гора рівно наколотих дров. Він сів на колоду, важко дихаючи. Руки гули від утоми, на долонях набрякали мозолі. Але в голові була дивовижна, кришталева тиша.

— Важкий день для того, хто звик рухати гори думкою, а не руками?

Артем підвів голову. Поруч, спершись на стовбур дерева, стояв  юнак із флейтою за поясом. Говінда. Він з’явився безшумно.

— Можна й так сказати, — хрипко відповів Артем.

Говінда підняв з землі тріску. Покрутив її в пальцях.

— Ти звик писати інструкції для машини, щоб отримати результат. Ти кажеш їй, що робити, і вона робить. А тут ти сам став частиною процесу. Дерево, сокира, ти, вогонь, якому ці дрова дадуть тепло, — все це одна велика дія. Тут не можна бути збоку.

— Я намагався бути корисним, — зізнався Артем. — Але мої знання тут нічого не варті.

— Чому ж? — усміхнувся Говінда. — Ти побачив, як можна зробити швидше. Це дар. Але ти ще не зрозумів, що «швидше» не завжди означає «краще». Іноді найкоротший шлях до річки — це той, що йде за течією, а не той, що прорубаний через скелі.

Він кинув тріску на землю і подивився на мозолисті руки Артема.

— Сьогодні ти нічого не запрограмував. Але ти створив тепло для десятків людей. Що, на твою думку, реальніше?