Глава 2. Дім, де немає стін

«Той, хто бачить усі істоти у власному “я”, і власне “я” в усіх істотах,

не відчуває ненависті ні до кого».

— Іша-упанішада, 6

Шлях до ашраму не був довгим, але для Артема він розтягнувся на цілу вічність, сповнену тихих див. Він ішов за Лілою, намагаючись аналізувати все, що бачив, розкласти цей світ на зрозумілі логічні елементи. Проте його внутрішній «баг-трекер» раз у раз давав збій.

Дерева тут не просто росли — вони, здавалося, спілкувалися між собою, ледь чутно шелестячи листям у єдиному ритмі. Повітря було наповнене не лише ароматами, а й ледь відчутною вібрацією, схожою на тихе гудіння, що заспокоювало нерви краще за будь-які медитації. Дикі тварини не тікали. Олень із гіллястими рогами підняв на них голову з-за кущів, спокійно подивився і продовжив скубти траву.

— Вони вас не бояться, — констатував Артем, порушивши мовчанку.

— А чому вони мають нас боятися? — здивовано обернулася Ліла. — Ми ніколи не чинили їм зла.

Її відповідь була настільки простою і водночас настільки незбагненною, що Артем замовк. Він намагався уявити світ, де за тисячі років жодна людина не підняла руку на тварину. Невже таке можливо? Це суперечило всьому, що він знав про історію, про еволюцію, про саму природу людини.

Незабаром ліс розступився, і вони вийшли на велику, залиту сонцем галявину на березі широкої спокійної річки. Тут і був ашрам. Але він був зовсім не таким, як уявляв собі Артем. Жодних кам'яних стін, монастирів чи високих парканів. Це було, скоріше, невелике селище з кількох десятків простих, критих соломою хатин, зліплених із глини та дерева. Вони були розташовані в гармонії з ландшафтом, ніби виросли просто з землі. Двері були відчинені, а в деяких хатинах їх не було взагалі — лише вільні аркові проходи, завішані легкими тканинами.

Повітря пахло димом, печеним хлібом і травами. Кілька чоловіків у простому одязі лагодили дерев'яний човен біля річки. Жінки розвішували на кущах яскравий одяг. Діти, дзвінко сміючись, гралися з потоком води, що стікав по дерев'яному жолобу. Всі вони виглядали неймовірно спокійними та щасливими. Коли Артем і Ліла проходили повз, люди піднімали голови, усміхалися і вітали їх легким поклоном. Ніхто не витріщався на дивний одяг Артема, хоча цікавість у їхніх поглядах, звісно, була.

У центрі селища, на розчищеній площі, горів вогонь. Не велике багаття, а невелике, акуратне полум'я у спеціально облаштованому заглибленні в землі. Біля нього сиділо кілька людей у глибокій медитації.

— Це наш дім, — тихо сказала Ліла. — А ось і мій батько.

Вона вказала на чоловіка, який стояв біля однієї з хатин. Він не медитував і не читав сувоїв. Він стояв спиною до них і обережно підв'язував молоду квітучу ліану до дерев'яної опори.

Це був високий, стрункий чоловік. Його довге, абсолютно сиве волосся і така ж борода спадали на плечі, але спина була прямою, а руки — сильними та вправними. Коли він обернувся, почувши їхні кроки, Артем мимоволі затамував подих. Його обличчя було вкрите зморшками, але не старечими, а тими, що залишають по собі тисячі усмішок і глибоких думок. Та головним були очі. Ясні, блакитні, вони, здавалося, бачили не просто Артема, а всю його розгублену душу, весь шум і хаос світу, звідки він прийшов.

— Пранам, доню, — сказав він м'яким, глибоким голосом. Потім перевів погляд на Артема. — І тобі мир, подорожній. Я В'яса. Ласкаво просимо до нашого вогню.

— Він не пам'ятає свого шляху, тату, — пояснила Ліла.

В'яса повільно кивнув, не відводячи погляду від Артема.

— Пам'ять — це річка. Іноді її течію замулює мул. Але вода завжди залишається водою. Сідай, дитя, ти, мабуть, втомився.

Вони сіли на просту дерев'яну лаву біля хатини. Артем відчував себе як на допиті, хоча ніхто не ставив йому прямих запитань.

— Я... не розумію, — нарешті вимовив він. — Де ваші... стіни? Охорона? Як ви живете так відкрито?

В'яса усміхнувся куточками очей.

— Навіщо нам стіни, коли немає кого боятися? Навіщо охорона, коли немає ворогів? Кожен тут знає закон.

— Який закон? Де він записаний? — вчепився Артем за знайоме поняття.

— Він записаний у серці кожної живої істоти, — відповів мудрець. — Це Дхарма. Закон гармонії. Дерево росте вгору, річка тече до океану, а людина живе у любові та праведності. Порушити цей закон так само немислимо, як змусити сонце зійти на заході.

Артем мовчав, переварюючи почуте. Його мозок програміста відмовлявся це приймати. Без прописаних правил, без системи контролю, без покарань будь-яка система приречена на хаос.

— Але ж... люди не ідеальні, — заперечив він. — Хтось може... вкрасти. Або скривдити іншого.

В'яса подивився на нього з глибоким співчуттям.

— Ти говориш про хвороби душі, що притаманні темним епохам. Тут душа кожної людини чиста. Помислити про те, щоб вкрасти, — це все одно, що добровільно відрізати собі руку. Це боляче і протиприродно.

Він помовчав, а потім додав, дивлячись Артему просто в очі:

— Твоя пам'ять не втрачена, сину. Вона лише затуманена шумом іншого світу, де душі хворіють і забули про свою природу. Але не бійся. Тут, у тиші, ти почуєш себе знову.

Ці слова вразили Артема сильніше за будь-який доказ. Він зрозумів, що його маленька брехня тут прозора і абсолютно безглузда.

— Що мені робити? — тихо запитав він, уперше відчуваючи не страх чи розгубленість, а крихту надії.

— Для початку — відпочинь, — сказав В'яса. — Ліла покаже тобі, де ти можеш зупинитися. А потім... допоможеш нам лагодити човен. Руки, що створюють, зцілюють розум, що руйнує сумнівами.

Він підвівся і повернувся до своєї ліани, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Артем залишився сидіти, відчуваючи, як під ногами тріскається і руйнується весь фундамент його світогляду.