​​​​​​​Глава 1. Перший подих

«Світло прийшло, найдивовижніше з усіх вогнів.

Народилася всеохопна свідомість.

Як Сонце народжує день, так світанок явив усе суще».

— Рігведа, 7.76.4
 

Перше, що він відчув, — це запах.

Неймовірно чистий, насичений аромат мільйонів квітів, вологої родючої землі та чогось медового. Повітря було настільки свіжим і густим, що, здавалося, його можна пити. Воно наповнювало легені, змиваючи з них роки міського смогу, і від цього паморочилося в голові.

Артем розплющив очі. Над ним був не курний таван горища, а живий смарагдовий купол із гігантського листя, крізь яке пробивалися сонячні промені, схожі на золоті нитки, що тягнулися з неба.

Він сів, оглядаючись у повному заціпенінні. Ніякого Києва. Ніякої України. Навколо був ліс, але не такий, яким він його знав. Дерева-велетні, стовбури яких не обхопити й утрьох, були повиті квітучими ліанами. У траві, що сягала йо-му до пояса, спалахували квіти небачених форм і кольорів, деякі з них ледь помітно світилися зсередини. Поруч дзюрчав кришталево чистий струмок, на дні якого переливалися різнокольорові камінці.

«Сон. Або я добряче вдарився головою», — пробурмотів Артем, намацуючи потилицю. Голова не боліла. Джинси та сіра футболка були на місці, сухі й чисті. Але смартфон і дивний камінь зникли.

Раптом він почув спів. Це була не просто мелодія, а щось набагато глибше. Здавалося, співає саме повітря, листя, вода у струмку. Спів був гармонійним, заспокійливим і таким прекрасним, що в Артема мимоволі стислося серце. Він підвівся і, обережно ступаючи, пішов на звук.

За кілька десятків метрів він вийшов на галявину і завмер.

Посеред галявини, біля невеликого водоспаду, що спадав зі скелі, сиділа дівчина. Її довге, темне, як ніч, волосся було прикрашене вінком із живих волошок, а вільний одяг ніжно-блакитного кольору, схожий на сарі, здавався витканим із самого сонячного світла. Вона не співала — вона просто перебирала струни невеликого інструмента, схожого на лютню, і звуки, що народжувалися під її пальцями, зливалися з мелодією лісу в єдине ціле.

Поруч із нею, абсолютно спокійно, лежала лань із дитинчам, а на плечі сиділа пташка з яскраво-синім пір'ям.

Артем стояв, боячись поворухнутися. Це було схоже на сцену з найдорожчого фентезійного фільму, надто ідеальну, щоб бути правдою.

Дівчина раптом підняла голову і подивилася просто на нього. Її очі, кольору темного меду, випромінювали таке спокійне доброзичливе світло, що в Артема перехопило подих. Вона не злякалася. Навпаки, на її обличчі з'явилася легка, привітна посмішка.

— Пранам, подорожній, — сказала вона, і її голос прозвучав, як дзвін срібного дзвіночка. — Ти заблукав?

Артем розгублено кліпнув. «Пранам»? Він не знав цього слова, але інтонація була зрозумілою.

— Я... так, мабуть, — насилу вимовив він, усвідомлюючи, наскільки грубо звучить його голос порівняно з її. — Де я?

Дівчина злегка нахилила голову, з дитячою цікавістю розглядаючи його дивний одяг — грубу тканину штанів, потерті кросівки.

— Ти в гаю Кадамба, біля підніжжя пагорбів Ашвати. А куди ти прямував?

Артем мовчав. Що він міг відповісти? «Я з 21-го століття, з міста, де будинки вищі за ці дерева, і потрапив сюди через магічний камінь»? Його б сприйняли за божевільного.

— Я... не пам'ятаю, — вирішив збрехати він. Це здалося найпростішим і найбезпечнішим виходом.

Дівчина підвелася. Вона рухалася з неймовірною грацією, немов пливла над землею. Лань навіть не поворухнулася.

— Втрата пам'яті — це випробування, послане богами, — м'яко сказала вона. — Не хвилюйся. Мій батько — ріші. Він допоможе тобі. Ходімо до нашого ашраму.

«Ріші? Ашрам?» — промайнуло в голові Артема. Слова були знайомі з якихось документальних фільмів про Індію. Він не знав, що чекає на нього попереду, але дивлячись у спокійні очі цієї дівчини, він уперше за багато років відчув, що боятися не варто.

Він просто кивнув і пішов за нею, роблячи перший крок у своє нове, незбагненне життя.