Пролог

«Веди мене від нереального до реального.

Веди мене від темряви до світла.

Веди мене від смерті до безсмертя».

— Бріхадараньяка-упанішада, 1.3.28

Стара, потемніла від часу скринька пахла пилом і чимось солодкуватим, схожим на сандал. Артем знайшов її на горищі будинку своєї прабабусі, розбираючи мотлох перед продажем. Робота, від якої хотілося вити. Кожна річ тут, вкрита павутинням і забуттям, здавалася німим докором його власному життю — такому ж захаращеному цифровим сміттям, порожніми дедлайнами та нескінченною втомою.

Усередині скриньки, на вицвілій оксамитовій підкладці, лежав дивний артефакт: гладкий, ідеально круглий чорний камінь, схожий на лінзу, що ледь помітно викривляла світло. На його поверхні були вигравірувані незрозумілі символи, які, здавалося, мерехтіли й пульсували ледь помітним внутрішнім світлом, коли він змінював кут огляду.

«Ще один сувенір з Індії», — втомлено подумав Артем, згадуючи розповіді про прадіда, який колись подорожував Сходом.

Він підніс камінь до тьмяної лампочки, і в цей момент його старенький смартфон, що лежав поруч на стосі книг, раптом увімкнувся. Екран замерехтів різнокольоровими пікселями, а потім на ньому побігли рядки зеленого коду, схожого на помилку матриці з культового фільму.

Артем, як програміст, інстинктивно потягнувся до телефону, водночас тримаючи камінь у другій руці. Пальці торкнулися екрана, намагаючись вимкнути його.

І світ зник.

Був лише спалах сліпучого білого світла, що пронизав свідомість, оглушливий гул, схожий на звук мільйонів бджіл, і відчуття падіння. Падіння у нескінченність, де не було ані верху, ані низу, а лише він — і тиша, що прийшла після.