Глава 10

Нордлендія — країна, яка ще вчора здавалася вицвілою й втомленою, — почала оживати не лише світлом, а й звуком. Десь вдалині засміявся ельф — гучно, несподівано, ніби й сам злякався власного сміху. По каменю площі м’яко зацокотіли копита: олені перестали ступати понуро й тепер рухалися швидше, впевненіше. Навіть вітер змінився — перестав вити й став схожим на легкий холодний шепіт, який більше не лякає, а кличе.
Оливія стояла серед цього світла й відчувала, як всередині неї теж щось запалюється — не спалахом, а рівним теплим вогнем. Їй хотілося сміятися й плакати водночас.
Ґрін усе ще тримав руку Санти — ніби боявся відпустити й знову опинитися поза межами цього нового життя.
— Ходімо, — тихо сказав Санта. — У нас надто багато роботи, щоб просто дивитися.
І в цих словах не було суворості.
Була довіра.
Вони рушили площею разом: Санта, місіс Клаус, Оливія й Ґрін. Ельфи, гноми, майстри — розступалися, проводжаючи їх поглядами. Хтось ще не до кінця вірив, хтось усе ще пам’ятав біль, але світло на ялинці ніби говорило за всіх: якщо свято повернулося — значить, шанс є в кожного.
Майстерні зустріли їх вже інакше.
Всередині майстерні іграшок конвеєр звучав, мов музика: цок-цок, м’який стукіт дерева, дзвін маленьких дзвіночків, шелест паперу. Гноми ловили коробки впевненими руками, швидко вкладали мішуру, зав’язували стрічки, ставили позначки — і коробки, мов слухняні птахи, здіймалися в повітря й летіли до головної ялинки.
Ґрін не затримався ані на мить.
Він пройшов повз стіл з іграшками й зупинився біля задніх воріт, де в напівтіні стояли розібрані вузли саней: полози, ремені, кріплення, тонкі металеві деталі, які без нього здавалися чужими й незрозумілими.
Він опустився на коліно, провів пальцями по холодному металу — і його обличчя стало іншим. Спокійним. Зібраним. Таким, як у людини, що нарешті стоїть на своєму місці.
— Тут усе перекошено, — пробурмотів він. — І ремені переплутані. Хто це робив?
Ельф поруч ніяково підняв руку:
— Ми… намагалися…
Ґрін підвів погляд — і не закричав. Не дорікнув. Він лише кивнув, ніби сказав: намагалися — вже добре.
— Тоді слухайте, — сказав він. — Сани — це не просто дерево й метал. Це обіцянка. А обіцянка має бути міцною.
Оливія впіймала себе на думці: він говорить так, ніби лагодить не сани — а власний світ.
Санта спостерігав за ним мовчки. А потім раптом тихо сказав місіс Клаус:
— Він повернувся.
І це було більше, ніж факт.
Це було — прощення, яке нарешті стало справжнім.
Усе поступово поверталося на свої місця.
Оливія вийшла на площу й неквапно пішла вулицями, які за ці дні стали їй майже рідними. Тепер вони були наповнені світлом, рухом і голосами — зовсім не такими, якими вона побачила їх вперше. Та радість чомусь не наповнювала її повністю.
Десь всередині тихо піднялася туга.
Світ Санти був врятований. Віра в диво повернулася. Свято знову дихало — живе, справжнє.
Але разом із цим постало найголовніше запитання, про яке вона раніше намагалася не думати:
а як тепер їй повернутися додому?
Думки плуталися.
Невже знову шукати те саме дерево, через яке вона потрапила сюди?
Як зрозуміти, де воно тепер?
І навіть якщо знайти — як видертися, як наважитися піти?

Вона повільно підійшла до головної ялинки й опустилася на сніг біля її підніжжя. Вогники м’яко мерехтіли над головою, відбиваючись у вітражах будинків і в очах перехожих. Усе довкола було таким правильним, таким цілісним — і від цього ставало лише болючіше.
Оливія сумувала за мамою й татом.
За домом.
За своїм світом.
І водночас розуміла: мешканці цієї країни теж стали їй близькими. Ельфи, гноми, олені, навіть сам Санта — усі вони тепер були частиною її серця.
Вона сиділа, дивлячись на вогні, й не помітила, як защипало в очах. Сльози виступили самі — тихо, без схлипувань, ніби вона просто дозволила собі бути дитиною.
Саме в цю мить поруч із нею хтось сів.
Оливія не одразу підвела погляд.
А коли підвела — побачила Ґріна.
— Ну чого ти? — тихо спитав Ґрін, обережно витираючи сльозу з її щоки.
У його голосі було стільки тепла, що важко було повірити: зовсім нещодавно цей ельф дивився на світ із ненавистю.
— Усе ж добре, — м’яко додав він. — Ти велика розумниця.
Оливія схлипнула й похитала головою.
— Я не знаю, як мені повернутися додому, — зізналася вона. — Я ж не можу залишитися тут жити…
Слова прозвучали просто, але в них було надто багато сенсу.
У погляді Ґріна майнула туга — тиха, глибока. Не через себе. А через усвідомлення, що Оливія не залишиться з ними, як би сильно цього не хотілося.
У цю мить поруч зупинилися Санта й місіс Клаус.
Санта повільно присів навпочіпки, щоб бути з Оливією на одному рівні. Його голос був спокійним, теплим, трохи втомленим — як у того, хто багато зрозумів.
— Дякую тобі, Оливіє, — щиро сказав він. — Ти особлива дитина. Ти врятувала цей світ… а на таке здатні далеко не всі.
Він зробив паузу, ніби даючи словам осісти.
— Але як би гірко нам не було це визнавати, — продовжив він тихіше, — тобі час повертатися додому.
Діти мають зустрічати Новий рік поруч із батьками.
Оливія опустила погляд, і серце стиснулося від цього простого, правильного рішення.
— Ходімо, — тихо сказав Санта. — Я допоможу тобі дістатися додому.
Він узяв Оливію за руку, а з іншого боку до неї підійшла місіс Клаус. Їхні долоні були теплими — не просто від тепла, а від турботи. Так, між ними, Оливія йшла до самих саней — тих самих, на яких Санта щороку розвозить подарунки по всьому світу. Полози саней м’яко блищали у світлі вогнів, ремені були акуратно вкладені, а олені стояли спокійно, ніби розуміли, що ця мить особлива.
На площу сходилося все місто.
Ельфи, гноми, майстри виходили з майстерень, на мить залишаючи роботу. Хтось махав рукою, хтось усміхався крізь сльози. Один за одним вони підходили до Оливії: обіймали, тиснули руку, вклонялися, дякували — кожен по-своєму, але однаково щиро. Оливія відчувала, як від цього прощання всередині стає водночас тепло й дуже боляче.