Глава 9

Оливія помітила його не одразу.
Спершу — рух на краю площі. Потім — тінь, надто нерухому для радості, надто темну для свята. Він стояв трохи осторонь, у плащі, ніби намагався злитися з сутінками, і дивився на місто так, наче воно завдало йому особистого болю. Його плечі були напружені, руки стиснуті, а погляд — гострий, колючий, сповнений злості.
Ґрін.
У ту мить, коли Оливія зрозуміла, хто перед нею, їхні погляди перетнулися.
Він здригнувся.
Очі його широко розкрилися, ніби він побачив не просто дитину, а щось неможливе, те, що порушувало всі закони цього світу. Справжню людську дитину — тут, серед вогнів, сміху й повернення дива.
Оливія відчула, як усередині все стиснулося. На мить їй захотілося обернутися, покликати Санту, сховатися за знайомими голосами й теплим світлом. Серце забилося швидше.
Але раптом — ніби хтось тихо торкнувся її думок — прийшло інше відчуття.
Розуміння.
Вона згадала слова місіс Клаус. Про те, що Ґрін не завжди був таким. Про те, що злими не народжуються — ними стають, коли надто довго залишаються непотрібними, незрозумілими, відкинутими.
Оливія зробила крок уперед.
Цей крок налякав його більше, ніж вогні й сміх навколо.
Ґрін відсахнувся, ніби обпікся, незграбно оступився, озирнувся довкола — і в його рухах майнув страх. Не лють. Не ненависть. Страх.
Він розвернувся й побіг.
— Стій! — вихопилося в Оливії, та він уже мчав геть, до темної лінії лісу.
Вона не стала думати.
Не стала зважувати.
Оливія пришвидшила крок — а потім побігла.
Місто лишилося позаду: вогні, голоси, музика, тепло. Під ногами захрустів сніг, повітря стало різкішим, холоднішим. Ґрін біг швидко, не озираючись, ніби хотів зникнути, розчинитися серед дерев.
Ліс приймав його.
А Оливія — попри втому, збите дихання, колючий холод — бігла слідом.
Бо десь глибоко всередині вона знала:
якщо вона зупиниться зараз — усе може піти не так.
І тому що іноді, щоб урятувати диво,
потрібно спершу наздогнати того, хто в нього перестав вірити.
В одну мить вона втратила його з поля зору — і розгубилася.
Ліс ніби зімкнувся навколо неї. Темні стовбури, переплетене гілля, сліди на снігу — все змішалося. Оливія зупинилася, важко дихаючи, і вперше за весь цей час не знала, куди бігти далі. Серце калатало, подих збивався, а всередині підіймалася паніка.
— Ґрін?.. — тихо покликала вона, та ліс не відповів.
Сльози самі підступили до очей. Їй стало страшно — не від темряви й не від холоду, а від думки, що вона залишилася сама й втратила його.
І раптом…
Вона прислухалася.
Крізь шум вітру долинув звук. Тихий. Надломлений.
Стогін.

Не звіриний.
Людський.
Стогін болю.
Оливія витерла сльози тильним боком долоні й пішла на звук. Вона продиралася крізь колючі гілки, чіпляючись плащем, ступаючи по сплутаних слідах, аж поки ліс раптом не розступився.
Вона вийшла на невелику галявину.
Посеред неї лежав Ґрін.
Він зачепився ногою за повалене дерево, товсте колоддя притисло його, і як би він не намагався, вибратися сам не міг. Обличчя було спотворене болем і злістю водночас.
Оливія підійшла ближче.
— Поклич Санту, — різко сказав він, помітивши її. — Хай він тебе захистить.
Вона нічого не відповіла.
Просто нахилилася й уперлася плечем у колоду, намагаючись зрушити її. З першого разу не вийшло. З другого — теж. Але вона не відступила.
Ґрін дивився на неї широко розплющеними очима.
— Ти… — видихнув він. — Ти допомагаєш мені?
Вона знову штовхнула колоду — і та трохи зрушилася.
— Чому? — спитав він тихіше. — Після всього… чому?
Оливія зупинилася, подивилася на нього й спокійно сказала:
— Бо я хочу, щоб ти повірив у диво.
Ґрін усміхнувся — гірко, майже зло.
— Дива не існує, — різко відповів він. — І скоро його не буде зовсім.
— Тоді чому тобі так боляче від того, що його немає? — тихо спитала Оливія.
Він замовк.
Сніг повільно падав між ними.
— Я хотів робити іграшки, — нарешті глухо сказав він. — Завжди. Я мріяв про це. Але мені казали: «Ти незграбний». «Ти не вмієш працювати за інструкціями». «Ти все псуєш».
Він стиснув кулаки.
— А потім я зрозумів: їм просто не був потрібен я.
— Це неправда, — відповіла Оливія.
— Правда, — криво всміхнувся він. — Мене залишили з оленями й санями. Наче це щось другорядне.
Оливія похитала головою.
— А ти знаєш, що буде з найідеальнішими іграшками, якщо сани не полетять? — спитала вона.
Ґрін подивився на неї.
— Вони… — він запнувся.
— Вони так і залишаться в коробках, — сказала вона. — Нікому не потрібні.
Вона подивилася йому просто в очі.
— Ти вмів лагодити сани. Ти знав оленів. Ти був тим, хто доставляє диво, а не просто робить його.
Він важко ковтнув.
— Але… ніхто так не казав.

— Бо іноді найважливіші речі роблять не ті, кого хвалять, — відповіла Оливія. — А ті, без кого все просто не працює.
Ґрін довго мовчав.
А потім тихо сказав:
— Ти дивна дитина.
— Я знаю, — усміхнулася Оливія. — Але ти потрібен. І завжди був потрібен.
Оливії нарешті вдалося зрушити колоду й визволити Ґріна. Дерево з глухим звуком відкотилося вбік, і напруження, що тримало його тіло, відпустило. Він лежав на снігу, важко дихаючи, й дивився на неї так, ніби бачив уперше.
Злість у його погляді зникла. Замість неї з’явилася розгубленість. А потім — м’якість, до якої він, здавалося, давно не дозволяв собі наблизитися.
Оливія простягнула йому руку.
— Підеш зі мною, ельфе Ґріне? — тихо спитала вона.
Він не відразу зрозумів, що почув. Лежав, дивлячись на її долоню, й не ворушився. На мить Оливії здалося, що його очі блиснули вологою, та Ґрін швидко відвів погляд, ніби боявся, що вона це помітить.
— Назад… — хрипко мовив він. — До оленів і саней?
Він усміхнувся — невпевнено, майже гірко.
— А чому б і ні? — просто відповіла Оливія. — Ти ж фахівець із саней. А нам потрібно їх полагодити, щоб встигнути розвезти подарунки дітям.
Ґрін замовк. Сніг тихо рипів під вітром, ліс навколо був нерухомий, ніби теж чекав на його відповідь.
— Думаєш… — він запнувся. — Думаєш, Санта прийме мене назад?
Оливія не стала довго думати.
— Ти добрий, — сказала вона. — Ти просто оступився. Кожен має право на помилку. Головне — вчасно це зрозуміти.
Ґрін повільно підвів голову. Потім — обережно, ніби боявся, що все зникне, — вклав свою руку в її долоню. Оливія допомогла йому підвестися.
Він підвівся. Нога боліла, і він трохи кульгав, але стояв — упевнено. І в цю мить він був уже не тим ельфом, що тікав у ліс зі злістю в серці.
А тим, хто вирішив повернутися.
Вони увійшли до міста разом — не як випадкові попутники й не як ті, хто познайомився лише годину тому, а як давні друзі, яким просто було про що мовчати й про що сміятися.
Ґрін йшов поруч з Оливією, все ще трохи кульгаючи, й розповідав історії з минулого — одну за одною, ніби боявся, що якщо замовкне, то знову повернеться колишня тиша.
— А був у мене один олень… — почав він і сам усміхнувся. — Найхитріший з усіх. Я тоді готував їх до польоту, перевіряв упряж, а він непомітно стяг у мене з кишені льодяник. Уявляєш? З’їв його цілком… і заснув.
Оливія розсміялася.
— Заснув? — перепитала вона.
— Просто посеред двору, — кивнув Ґрін. — Я дві години намагався його розбудити. Говорив, вмовляв, навіть співав. А він тільки фиркав і перевертався на інший бік.
Оливія сміялася щиро, від душі — так, як давно не сміялася.
Їй було легко поруч із ним.