Глава 8

Поступово мешканці міста Нордлендії почали повертатися до життя.
Спершу — обережно, ніби не до кінця вірячи, що це справді можливо. Потім — дедалі сміливіше, швидше, упевненіше.
У майстерні іграшок пролунав перший скрип конвеєра — тихий, нерішучий, наче сама машина згадувала, як потрібно працювати. Стрічка здригнулася. Потім іще раз. І раптом рушила.
Деталь за деталлю попливли конвеєром: дерев’яні коліщатка, крихітні гвинтики, м’які лапки майбутніх ведмедиків, гриви єдинорогів, корпуси машинок, рейки для залізниць. Ельфи стояли вздовж стрічки пліч-о-пліч, працюючи швидко й злагоджено. Їхні руки рухалися впевнено, ніби вони ніколи й не забували, що саме потрібно робити.
Один підхоплював деталь — другий з’єднував — третій перевіряв — четвертий передавав далі.
Жодного зайвого руху.
Жодної метушні.
Лише ритм.
Гноми спритно підхоплювали вже готові іграшки наприкінці лінії. Вони складали їх у коробки, вистелені м’якою мішурою, дбайливо розправляли папір, загортали подарунки в яскраві аркуші й закріплювали все стрічками, зав’язуючи банти з такою точністю, ніби кожен із них був маленьким витвором мистецтва.
Поруч з’являлися списки.
Імена.
Почерк — різний, але охайний.
Кожна коробка отримувала своє ім’я.
Свою дитину.
І тоді починалося справжнє диво.
Готові подарунки починали парити.
Спершу ледь помітно — ніби вагаючись. Потім вище, впевненіше. Коробки здіймалися в повітря й самі, без жодного поштовху, прямували до головної ялинки міста. Там вони м’яко опускалися біля підніжжя, шикувалися в рівні, акуратні ряди — обережно, ніби боялися потурбувати одна одну.
Ялинка більше не здавалася порожньою.
З кожним новим подарунком вона ніби випрямлялася, ставала вищою, сильнішою. Між її гіллям починав пробиватися слабкий, але теплий світ — не яскравий, але живий. Такий, який з’являється лише там, де знову народжується очікування.
І Оливія, спостерігаючи за цим, раптом зрозуміла:
диво — це не спалах.
Диво — це коли кожен робить свою справу з вірою, що вона комусь потрібна.
Слідом за майстернею іграшок ожила й шоколадна майстерня.
Спершу це було схоже на тихий зітх — глибокий, теплий. Потім залом розлився густий аромат какао, і форми, що досі були нерухомими, повільно наповнилися рухом. Шоколадні потоки знову побігли жолобами, переливаючись відтінками — не лише темними й молочними, а й зовсім незвичними: золотистими, рожевими, з м’яким сяйвом, ніби в них розчинилося світло.

Тут варили не просто солодощі.
Тут створювали смаки.
В одному чані наповнювався шоколад зі смаком сміху — легкий, лоскотливий, від якого хотілося усміхатися, навіть не розуміючи чому. В іншому вирувала маса з присмаком захвату — яскрава, іскриста, з нотками апельсина й маракуї. Трохи далі повільно вистигав шоколад щастя — теплий, м’який, з відтінком ванілі та стиглої груші. А найбільший казан зберігав шоколад любові — глибокий, ніжний, з вишнею, мигдалем і ледь вловимим медовим післясмаком.
Ельфи працювали зосереджено, але з вогником в очах. Одні дбайливо розливали шоколад у форми, інші додавали дрібки спецій, сушені ягоди, шматочки фруктів, треті стежили за температурою, нашіптуючи над чанами слова, схожі на заклинання.
І тут один з ельфів — найспритніший і найцікавіший — не втримався. Він нишком умочив палець у ще теплий шоколад, підніс до рота й… заплющив очі від насолоди.
— О-о-о, та це ж чистий захват… — мрійливо протягнув він.
Та договорити не встиг.
Інший ельф миттєво ляснув його по руці дерев’яною лопаткою.
— Гей! — суворо сказав він. — Це для дітей. Для дітей!
— Та я ж просто перевірив… — знітився той, облизуючи палець.
— Перевіряти будуть усмішки, — відрізав другий і підштовхнув його назад до столу.
У майстерні залунав сміх — легкий, живий.
І шоколад, здавалося, від цього став ще солодшим.
Майстерні, немов ланцюжком, знову почали відчиняти свої двері.
У майстерні одягу повітря раптом здригнулося — ніби тканина сама згадала, навіщо існує. Манекени, ще недавно нерухомі й безживні, тихо заскрипіли й… рушили. Вони поверталися, робили незграбні кроки, ніби вчилися ходити наново, і навіть трохи кружляли, коли ельфи накидали на них відрізи тканини.
Рулони матерії самі розгорталися, ковзаючи підлогою, нитки тягнулися до голок, а ножиці починали різати рівно в ту мить, коли це було потрібно. Ельфи метушилися між столами, знімаючи мірки на бігу, сміючись і сперечаючись, кому дістанеться найтепліший шарф, а кому — найпухнастіший светр.
Сукні складалися самі собою, ґудзики підстрибували й ставали на місце, а шарфи, щойно зв’язані, на мить здіймалися в повітря, ніби перевіряли, чи достатньо вони легкі й теплі. Здавалося, одяг тут шився не з тканини — а з турботи.
А майстерня книг ожила зовсім інакше.
Спершу почувся шепіт. Тихий, ледь вловимий — ніби хтось почав читати вголос. Потім сторінки самі почали перегортатися, книги прочинялися, і з них виривалися звуки: сміх, зітхання, дзвінкі голоси.
На одних сторінках бігли намальовані герої — вони махали руками й зникали за згином паперу. На інших спалахували вогники, ніби маленькі ілюстрації засвічувалися зсередини. Казки наче оживали: дракони тихо фиркали, принцеси перешіптувалися, а хоробрі герої робили крок уперед — просто з рядків.
Чорнило знову стало свіжим, пера писали самі, дописуючи історії, які колись не встигли завершити. Книги м’яко постукували одна об одну корінцями, ніби раділи поверненню сенсу.

І в цю мить стало ясно:
місто не просто прокидалося.
Воно згадувало, навіщо було створене.
Тим часом на пошті кожен був зайнятий своєю справою.
Оливія сиділа за великим дерев’яним столом, заваленим листами. Її пальці злегка тремтіли від утоми, очі щипало, але вона й не думала зупинятися. Конверт за конвертом, ім’я за ім’ям — вона читала прохання, усміхалася, іноді тихо зітхала й знову бралася за перо. Здавалося, для неї перестав існувати час. Був лише цей стіл, ці листи й відчуття, що кожне слово має значення.
Перо ковзало папером легко, ніби саме знало, що писати. З кожним виведеним словом «схвалено» у грудях Оливії розливалося тепле відчуття — не гордості, а спокійної впевненості: так і має бути. Часом вона ловила себе на тому, що усміхається, читаючи чужі мрії, і ця усмішка додавала сил.
Поруч із нею стояли Санта й місіс Клаус.
Між ними, на столі, лежав Кристал Віри — усе ще тріснутий, склеєний, крихкий, але вже не мертвий. Усередині нього поволі розгорявся світ. Спершу ледь помітний, мов подих, потім тепліший, яскравіший, упевненіший. Він пульсував, відгукувався на кожен лист, на кожне прохання, на кожен підпис Оливії.
Санта тримав сферу обережно, майже благоговійно, ніби боявся сполохати це повернення дива. Його великі долоні були теплими, але напруженими. Час від часу він кидав швидкий погляд на тріщини, немов перевіряючи, чи не стали вони більшими.
Місіс Клаус стояла поруч, підтримуючи Кристал з іншого боку. Вона тихо шепотіла щось — не заклинання, а радше слова підтримки, ніби розмовляла з живою істотою. В її очах читалася тривога, але й надія теж — та сама, яку вона так довго не дозволяла собі відчувати.
— Обережніше… — іноді тихо казав Санта, коли світло всередині сфери спалахувало трохи сильніше.
— Я тримаю, — так само тихо відповідала місіс Клаус.
Вони боялися, що Кристал не витримає. Що надто різкий потік віри, надто швидке повернення дива може зруйнувати його остаточно.
І лише Оливія, продовжуючи писати, знала — цього не станеться.
Вона відчувала це десь глибоко всередині. Не як думку, а як знання. Віра, зібрана по крихтах, не ламає — вона з’єднує. І чим більше її стає, тим міцнішим стає все довкола.
Оливія підвела очі до Кристала — і на мить їй здалося, що він відгукнувся. Світло всередині стало м’якшим, теплішим, спокійнішим. Ніби почув її.
Вона знову опустила погляд до листів і продовжила писати.
Свято ще не настало.
Але воно вже поверталося.
Раптом увагу Оливії привернув ледь помітний блиск з боку ялинки, що стояла просто навпроти будівлі пошти. Спершу це був лише крихітний вогник — ніби хтось на мить запалив сірник і тут же прикрив його долонею.
— Дивіться… — тихо сказала Оливія, відчуваючи, як усередині щось здригнулося. — Там щось відбувається.
Санта й місіс Клаус водночас підвели голови й простежили за її поглядом.
На мить усі троє завмерли.