Глава 7

Віддалені звуки увірвалися в сон раптово — ніби світ обережно, але наполегливо кликав її назад. Десь заскрипіло дерево, почувся приглушений шепіт, і холод пробрався під шкіру, змусивши здригнутися. Та разом із цим холодом було й інше відчуття — тепле, огортальне, ніби хтось дбайливо тримав її за плечі.
Оливія повільно розплющила очі.
Спершу вона не зрозуміла, де перебуває. Перед очима все розпливалося, світло було м’яким, розсіяним. Потім вона відчула вагу ковдр і тепло, що йшло від них. Запах паперу, чорнил і чогось трав’яного лоскотав ніс.
— Оливіє… — пролунав знайомий голос.
Вона кліпнула — і побачила місіс Клаус. Та стояла поруч, схилившись над нею, з тривогою й полегшенням водночас в очах. Навколо метушилися ельфи — хтось обережно поправляв ковдру, хтось підсовував іще одну, хтось поспіхом шепотів іншому.
— Ти розумієш, що наробила? — суворо, але без злості сказала місіс Клаус. — Ми шукали тебе всю ніч. Усе місто. Ти могла замерзнути. Могла захворіти.
Вона приклала долоню до чола Оливії, насупилася, а потім зітхнула трохи спокійніше.
— Тепла… — пробурмотіла вона. — Але все одно…
Місіс Клаус випрямилася й повернулася до ельфів:
— Гарячого чаю. Негайно. І сніданок. Ситний.
Ельфи тут же закивали й заметушилися, зникаючи між стелажами з листами.
Оливія все ще не до кінця розуміла, що сталося. Сон ніби не хотів відпускати її. Вона сиділа в кріслі за великим дерев’яним столом посеред пошти, закутана, зігріта, і почувалася дивно… нормально. Ні слабкості. Ні холоду. Лише дивна ясність усередині.
Її погляд повільно ковзнув по столу.
Листи. Дитячі малюнки. Конверти.
І раптом вона побачила те, чого тут не було вночі.
Перо.
Справжнє, з м’яким світлим оперенням, а поруч — чорнильниця. Темна, густа, ніби наповнена не просто чорнилом, а чимось більшим.
Оливія завмерла.
Серце пропустило удар.
Вона різко скинула з себе ковдри — так, що ельфи зойкнули, а місіс Клаус зробила крок вперед.
— Оливіє! — почала вона, але дівчинка вже схопилася на ноги.
Очі Оливії світилися — не від гарячки, а від раптового, кришталево ясного розуміння.
— Місіс Клаус, — видихнула вона, а потім майже вигукнула, не приховуючи радості, — я зрозуміла!
Вона подивилася на стіл, на листи, на перо.
— Я знаю, що нам робити.
Я все зрозуміла.

І в цю мить пошта, повна листів і очікувань, ніби затамувала подих разом із ними.
Дівчинка різко схопилася й сіла в крісло. Поспіхом ухопила один із листів, що лежали на столі, й побіжним поглядом пробіглася рядками.
Це був лист від Джека з Лондона. Він писав нерівним, дитячим почерком і просив у Санти залізницю — велику, з мостами й станціями, — і м’якого ведмедика, з яким можна засинати вночі. Прості бажання. Теплі. Справжні.
Оливія підвела погляд.
Конверт.
Перо.
Чорнильниця.
Вона повільно взяла перо й опустила його в чорнило. У ту ж мить наконечник ледь помітно засяяв — м’яко, живо, ніби відгукнувся на дотик. У приміщенні стало так тихо, що здавалося, навіть повітря перестало рухатися. Усі, хто був поруч, затамували подих і дивилися на Оливію широко розкритими очима.
Вона не знала, що саме має написати.
Але знала — писати потрібно.
Оливія обережно піднесла перо до конверта й, старанно виводячи кожну літеру, написала одне-єдине слово:
Схвалено.
Минула секунда.
І раптом лист сам вирвався з її рук. Він злетів угору — легко, майже радісно — і завис у повітрі, повільно кружляючи над головами всіх, хто перебував у будівлі. А потім, ніби отримавши невидимий знак, розвернувся й помчав геть — у бік майстерні іграшок.
Оливія не стала чекати.
Вона вискочила слідом за іншими на вулицю, ніби боялася втратити бодай одну мить. Холодне повітря вдарило в обличчя, та вона майже не відчула цього — вся увага була прикута до листа.
Він летів.
Повільно. Упевнено. Ніби точно знав дорогу.
Усі на вулиці зупинялися. Хтось знімав шапку й притискав її до грудей, немов оберіг. У когось на очах з’являлися сльози — не від холоду, а від раптової, майже забутої надії. Гноми, не приховуючи радості, обіймали одне одного, сміялися й перешіптувалися впівголоса, наче боялися сполохати те, що відбувається.
Оливія стояла поруч із місіс Клаус і кількома ельфами. Вони дивилися, затамувавши подих, не вірячи власним очам.
Лист плавно опустився до майстерні іграшок.
Він не впав —
він ліг просто біля порога, тихо, дбайливо, ніби знав, що тут на нього чекають.
У цю мить двері майстерні прочинилися.
Ельф на ім’я Майкі якраз виходив надвір, несучи ящик із незакінченими іграшками. Побачивши лист біля своїх ніг, він різко зупинився. Ящик вислизнув із рук і з глухим стуком упав на сніг, розсипавши дерев’яних коників і маленьких ведмедиків.
Майкі нахилився, підняв листа й швидко пробіг очима рядками.
Його руки затремтіли.

— Місіс Клаус! — раптом вигукнув він, не вірячи власному голосу. — Це… це правда?
Він подивився на неї широко розплющеними очима.
— Не все втрачено?
Місіс Клаус зробила крок вперед. На її обличчі з’явилася тепла, спокійна усмішка — і гордість, якої вона більше не приховувала.
— Так, Майкі, — м’яко відповіла вона. — Усе ще можна виправити.
І в цю мить здавалося, що навіть сірий сніг навколо став трохи світлішим.
Оливія озирнулася.
Навколо стояли мешканці цієї казкової країни — і на їхніх обличчях уперше за довгий час було щастя. Справжнє. Не обережне й не приглушене, а живе, сяйливе, ніби хтось знову запалив усередині них маленький вогник. Вона відчувала це майже фізично — як тепло, що розливається в повітрі.
І в цю мить вона побачила його.
Санта йшов до неї через площу.
У руках він тримав сферу — Кристал Віри. Ту саму, яка ще вчора лежала на столі безжиттєвою, склеєною з уламків, мов крихка надія. Тепер вона виглядала інакше. Санта ніс її обережно, майже благоговійно.
На його обличчі була усмішка. Тепла. Трохи сором’язлива. І водночас — сповнена подиву, ніби він сам ще не до кінця вірив у те, що бачить.
А сфера…
У самій її основі, поміж тріщин, проступали крихітні сліди світла. Вони ледь помітно мерехтіли — мов зоряний пил, мов перші іскри світанку. Маленькі, але живі. Справжні.
Оливія відчула, як серце пропустило удар.
Вона подивилася на місіс Клаус. Та зустріла її погляд — і слів не знадобилося. У цьому погляді було все: полегшення, радість і те саме тихе розуміння, яке приходить, коли усвідомлюєш — це ще не кінець.
Не все втрачено.
Ця думка ніби сама з’явилася на їхніх обличчях, перетворюючись на усмішку.
Санта підійшов ближче. Зупинився поруч з Оливією й поклав їй руку на плече. Його долоня була теплою — дивовижно теплою для цього світу.
— Дякую тобі, людське дитя, — тихо сказав він, дивлячись на неї згори вниз. — За твою віру. І за твою відвагу.
І в цю мить Оливія зрозуміла:
диво вже почалося.
Санта випрямився на повен зріст і обвів поглядом усіх зібраних.
У його голосі більше не було втоми — лише рішучість.
— Радіти зарано, — сказав він спокійно, але твердо. — На нас чекає багато роботи. До свята залишилося зовсім мало часу, і ми маємо встигнути.
Слова розійшлися площею, мов хвиля. У натовпі почався рух: ельфи заговорили між собою, гноми закивали, хтось вже рушив у бік майстерень.
— А що робити з машинами? — долинув голос із натовпу. — Конвеєри стоять. Майстерні не працюють.
Санта кивнув і разом із помічниками увійшов до майстерні іграшок. Там усе виглядало так само, як і раніше: ряди столів, стрічки, механізми — готові до роботи, але мовчазні.