Глава 6

Кабінет Санти був занурений у м’який напівморок.
Вогонь у каміні горів нерівно — то розгоряючись яскравіше, то майже згасаючи, і від цього тіні на стінах повільно рухалися, ніби дихали разом із домом. За вікном неквапно падав сірий сніг — важкий, утомлений, ніби й він знав, що часу залишається дедалі менше.
На великому дубовому столі лежала тканина. Та сама.
Санта обережно розгорнув її — і світло каміна заграло на уламках. Кристал Віри більше не був цілісним: десятки скляних фрагментів різної форми й розміру лежали поруч, переливаючись приглушеними барвами — блакитними, золотими, рожевими, ледь помітним зеленим. Здавалося, кожен уламок зберігав у собі окремий голос, окрему пам’ять.
Оливія стояла поруч, не наважуючись дихати надто голосно.
Місіс Клаус принесла маленьку баночку з прозорим клеєм і поставила її на стіл. Її рухи були обережними, майже урочистими — ніби вони готувалися не до лагодження, а до останнього шансу.
— Ми можемо спробувати, — тихо сказала вона. — Навіть якщо не знаємо, чи спрацює.
Санта кивнув, але нічого не відповів.
Він взяв перший уламок. Його руки здригнулися — ледь помітно, та Оливія це побачила. Колись ці руки впевнено тримали посох, керували санями, запалювали свято одним рухом. Тепер же в них був сумнів.
Вони почали склеювати сферу повільно, фрагмент за фрагментом. Санта добирав частини, місіс Клаус наносила клей, а Оливія обережно притримувала уламки, боячись навіть кліпнути. Час ніби сповільнився.
Коли два шматочки з’єднувалися, по кімнаті пробігав слабкий трем — ніби кристал намагався згадати, ким він був.
Але світла не з’являлося.
Сфера складалася — так.
Вона знову набувала форми — так.
Та магії в цьому було надто мало.
Оливія дивилася на неї й відчувала дивне занепокоєння. У грудях щось тягнуло, не дозволяючи радіти навіть цьому маленькому успіху.
Цього недостатньо, — раптом ясно зрозуміла вона.
Не тому, що вони робили щось неправильно.
А тому, що магію неможливо просто склеїти.
Вона подивилася на Санту. Він сидів, згорбившись, і дивився на сферу так, ніби бачив у ній не надію, а прощання. В його очах відбивався вогонь, та сам він наче був десь далеко.
— Санто… — тихо сказала Оливія.
Він підвів погляд.
І в цю мить вона зрозуміла: він теж це відчуває.
Він теж знає, що час підтискає.
Що Новий рік зовсім близько.
І що одного склеювання може бути замало, щоб повернути віру цілому світові.
Оливія перевела погляд на сферу.
Вона була зібрана.
Але не жила.

І десь глибоко всередині Оливії почала народжуватися думка — ще не оформлена, лячна своїм масштабом, але дуже чітка:
щоб повернути віру, замало просто зібрати її уламки.
Потрібно зробити крок далі.
Кристал лежав на столі.
Склеєний, зібраний з уламків, він уже не був ідеальною сферою — по його поверхні тягнулися тонкі лінії, мов шрами. У них застигало світло каміна, відбиваючись нерівно, ніби вагаючись, чи варто повертатися.
У кімнаті було тихо.
Не затишно тихо — а напружено. Така тиша виникає, коли ніхто не наважується першим озвучити правду.
Оливія стояла поруч, зчепивши пальці. Вона не зводила очей зі сфери. Усередині все стискалося — не від страху, а від передчуття. Їй дуже хотілося, щоб зараз сталося диво. Хай маленьке. Хай хоча б натяк.
Місіс Клаус теж мовчала. Вона трималася спокійно, але в її позі відчувалася напруга — плечі трохи підняті, дихання неглибоке. Вона дивилася не стільки на сферу, скільки на Санту.
Санта стояв нерухомо.
Він чекав.
Минула хвилина. Потім іще одна.
Сфера залишалася холодною.
Ні світла.
Ні тепла.
Ні відгуку.
Камін тихо потріскував, ніби ніяково заповнюючи паузу.
Оливія зробила крок ближче й обережно поклала долоню поруч зі сферою — не торкаючись, просто поряд. Усередині неї щось заворушилося: думка, відчуття, розуміння.
Цього недостатньо.
Вона сама не знала чому, але була певна — склеїти уламки замало. Це схоже на те, як лагодять розбиту чашку, сподіваючись, що вона знову стане новою. Але тріщини залишаються. І вода все одно витікає.
Санта першим відвів погляд.
Він повільно видихнув — глибоко, втомлено. Так зітхають не тоді, коли зляться, а тоді, коли більше не лишається сил сподіватися.
— Не вийде, — тихо сказав він.
У цих двох словах не було гніву. Лише втома. І розчарування — не в сфері, а в собі.
Він відвернувся від столу, зробив кілька кроків до дверей кабінету й, не озираючись, додав:
— Іноді… деякі речі не можна просто склеїти.
Двері зачинилися за ним м’яко, але цей звук здався надто гучним.
Оливія залишилася стояти, дивлячись на сферу. У горлі стало важко. Їй хотілося побігти за Сантою, сказати щось важливе — але слів не знаходилося.
Місіс Клаус підійшла ближче й поклала Оливії руку на плече.
— Ти зробила все, що могла сьогодні, — сказала вона спокійно. — І навіть більше.
Вона подивилася у вікно. За склом ніч остаточно опустилася на місто, сірий сніг блищав у світлі рідкісних ліхтарів.
— Вже пізно, — продовжила місіс Клаус м’якше. — Іноді ранок справді приносить відповіді. Навіть якщо зараз здається, що їх немає.
Вона обережно взяла Оливію за руку.
— Ходімо. Тобі потрібно відпочити.

Оливія востаннє подивилася на сферу.
Вона й досі була просто склом.
Але чомусь Оливія знала: на цьому історія не закінчилася.
Місіс Клаус вклала Оливію в гостьовій кімнаті й, як завжди, вкрила ковдрою трохи щільніше, ніж було потрібно — ніби хотіла захистити не лише від холоду, а й від усього світу одразу. Свічку вона загасила обережно, залишивши лише тонку смужку світла з коридору, і тихо прикрила двері.
Але сон не приходив.
Оливія лежала нерухомо, вдивляючись у темряву. Думки не просто крутилися — вони зіштовхувалися, поверталися, спалахували одна за одною. Перед очима знову й знову поставав кристал. Уламки, складені докупи. Тиша. Очікування. І те, як нічого не сталося.
Цього недостатньо, — знову подумала вона.
Не вперше за вечір.
Не вперше за день.
Вона повернулася на бік, потім на спину, підтягнула ковдру до підборіддя — і раптом зрозуміла, що більше не може просто лежати й чекати. Всередині було забагато тривоги й забагато відчуття, що відповідь десь поруч. Не в уламках. Не в клеї. А глибше.
Думка прийшла раптово. Майже божевільна. Настільки проста, що від неї стало лячно.
Оливія сіла на ліжку.
Кілька секунд вона просто прислухалася — до дому, до ночі, до себе. Внизу було тихо. Ні кроків, ні голосів, ні скрипу підлоги. Лише рідкісне потріскування вуглин у каміні десь далеко.
Вона обережно встала й підійшла до дверей. Привідчинила їх зовсім трохи й знову завмерла, затамувавши подих. Тиша не порушилася.
Тоді Оливія вийшла в коридор.
Підлога була стара й примхлива — вона це вже знала. Тому йшла повільно, майже не дихаючи, ступаючи лише туди, де дошки здавалися темнішими й щільнішими. Кожен крок здавався гучнішим, ніж мав би бути. Серце билося часто, але не від страху — від рішучості.
Вона минула сходи, ковзнула вздовж стіни й опинилася біля вхідних дверей. На мить зупинилася, поклавши долоню на холодне дерево.
Якщо я помиляюся…
Думка обірвалася сама собою.
Оливія тихо потягнула двері на себе.
Холодне нічне повітря одразу торкнулося обличчя. Воно було різким, бадьорим, справжнім. Надворі все було темніше, ніж удень, але місто й досі дихало своєю втомленою тишею.
Вона ступила за поріг.
Двері за спиною зачинилися майже беззвучно.
І Оливія залишилася сама — з ніччю, зі снігом і з відчуттям, що саме зараз починається щось по-справжньому важливе.
Ніч була незвично темною.
Не просто пізньою — а ніби вицвілою. Ліхтарі вздовж вулиць не горіли, мов забули, навіщо їх узагалі створили. На небі не мерехтіли зорі, і навіть місяць не поспішав з’являтися, залишаючи місто в глухій, щільній темряві. Лише вітер вив між будинками, чіпляючись за кути дахів, та поодинокі сніжинки тихо шурхотіли, падаючи на землю.
Оливія зупинилася й озирнулася.