Глава 5

Санта відчув це ще до того, як почув кроки.
Це був не звук і не голос.
Це було відчуття — тонке, майже забуте. Тепле.
Запах.
У дітей завжди був особливий запах. Не такий, як у дорослих. У ньому не було тягаря, поспіху й сумнівів. Він пах надією, очікуванням і чимось дуже справжнім — тим, що неможливо вигадати чи підробити. Тим, що або є, або його немає.
Санта повільно підвів голову.
Вогонь у каміні тихо потріскував, крісло-гойдалка скрипнуло під його вагою, та серце раптом забилося швидше. Він заплющив очі й вдихнув глибше.
— Не може бути… — прошепотів він.
Він різко підвівся, майже незграбно, ніби тіло розучилося слухатися. Плащ зісковзнув із плечей, борода злегка колихнулася, і він зробив крок до дверей — потім іще один. Сумнів майнув, але не встиг затриматися.
Двері розчинилися.
На порозі стояли місіс Клаус і дівчинка.
Санта завмер.
Світ ніби захитався — не від магії, а від потрясіння.
Дитина.
Справжня.
Він крокнув уперед швидко, несподівано навіть для себе самого, ніби боявся, що вона зникне, якщо він зупиниться. Обійшов її, нахилився, вдивляючись в обличчя — уважно, жадібно, наче запам’ятовував заново.
— Оливія… — видихнув він.
Дівчинка здригнулася.
— Оливія, — повторив Санта вже впевненіше. — Та сама Оливія…
Він усміхнувся — широко, по-справжньому, так, як давно не усміхався.
— Та, що у п’ять років просила в мене собаку, — сказав він із м’яким смішком. — І обов’язково писала, що гулятиме з нею щодня, навіть коли піде дощ.
Він подивився їй просто в очі.
— Та, що мріяла, аби сніг ішов увесь рік, — продовжив він, — а новорічні свята ніколи не закінчувалися. Ти тоді написала, що якщо свято скінчиться, світові стане сумно.
Санта раптом засміявся — тихо, зворушено.

— А в сім років… — він нахилився трохи нижче, ніби ділився таємницею, — ти розбила мамину вазу за три дні до Нового року. І так боялася, що я до тебе не прийду, що сховала уламки під ліжком і весь вечір вибачалася… хоча цього ніхто не бачив.
Він замовк.
Довго дивився на неї.
— Ти вірила, — тихо сказав він. — Навіть тоді, коли боялася. Навіть коли думала, що не заслуговуєш на диво.
Санта випрямився, і в його очах уперше за довгий час з’явилося щось живе.
Не магія. Не сила.
Упізнавання.
— Ти справжня, — промовив він майже пошепки. — Отже… я ще не все втратив.
Місіс Клаус стояла поруч, не втручаючись. На її очах блищали сльози, але вона не витирала їх.
Вона знала: це була не просто зустріч. Це було повернення.
Та його пожвавлення тривало недовго.
Погляд Санти раптом змінився. Усмішка поволі зійшла з обличчя, ніби лише тепер він по-справжньому побачив, де перебуває дитина. Він озирнувся, наче перевіряючи очевидне, і в його очах майнуло занепокоєння.
— Оливіє… людське дитя, — сказав він уже тихіше.
Він випрямився, насупився й подивився на місіс Клаус — суворо, але так, що в цій суворості все одно відчувалася доброта.
— Що вона тут робить? — запитав він. — Як вона взагалі тут опинилася?
У його голосі було і здивування, і тривога, і щось майже комічне — ніби він сам не вірив власним словам.
Місіс Клаус уже відкрила рота, щоб відповісти, але Оливія зробила крок уперед.
— Мене привело сюди дерево, — просто сказала вона.
Санта завмер.
Він подивився на дівчинку уважніше, довше, ніби намагався побачити в ній щось більше, ніж просто гостю з іншого світу. Потім важко зітхнув і жестом запросив їх усередину.
Дім зустрів їх теплом каміна. Вогонь тихо потріскував, відкидаючи м’яке світло на стіни. Санта зняв свої великі, потерті рукавиці й обережно простягнув їх Оливії.
— Візьми, — сказав він. — Тут завжди холодніше, ніж здається.
Він посадив її ближче до вогню, на низький стілець біля каміна, і сам опустився навпроти. Полум’я відбивалося в його очах, та в цьому світлі було більше втоми, ніж радості.
Санта став серйозним. Його плечі ніби обтяжчали, а голос — понизився.
І все ж присутність Оливії змінювала щось у кімнаті. Не одразу. Не яскраво. Але ніби в повітрі з’явилося очікування. Надія, про яку він сам боявся подумати.
Він дивився на вогонь, на дівчинку, на свої порожні долоні — й не знав, що робити далі.
Але вперше за довгий час він відчував: він тут не сам.
Тишу порушила сама Оливія.
— А як… — її голос прозвучав несподівано ясно, — як повернути людям віру в диво?

Питання повисло в повітрі.
Санта й місіс Клаус перезирнулися, але не відповіли. Не тому, що не хотіли — а тому, що не знали, що можна сказати дитині, яка поставила найважливіше питання у світі.
Санта повільно випрямився. Його рухи були важкими, ніби кожен давався з зусиллям. Він мовчки підійшов до великої шафи біля стіни — тієї самої, що стояла тут, здається, завжди. Відчинив дверцята. Усередині лежали старі речі — акуратно складені, але давно не торкані.
Він дістав згорток темної тканини.
Не дивлячись на Оливію, поклав його на стіл перед нею й обережно розгорнув.
Усередині були уламки.
Скляні. Прозорі. Нерівні.
Вони переливалися різними барвами — синьою, золотою, зеленою, ніби в кожному застряг шматочок неба, вогню чи дитячого сну. Світло каміна відбивалося в них, і на мить здавалося, що вони живі.
Оливія затамувала подих.
Санта дивився на уламки довго. Дуже довго.
Потім тихо сказав — не підводячи очей:
— Їй було стільки ж років… скільки цій планеті.
Він провів пальцями по краю одного з уламків і прибрав руку, ніби боявся порізатися не склом, а спогадом.
— А тепер… — глухо додав він, — це лише скло.
Камін тихо потріскував.
І в цьому звуці було більше смутку, ніж у будь-яких словах.
Оливія довго розглядала уламки.
Вони лежали на тканині, мов розсипані зорі, що втратили небо. Кожен відбивав світло по-своєму: один — холодним блакитним, інший — теплим бурштиновим, третій переливався всіма барвами одразу, ніби в ньому ще жила пам’ять про те, чим він був колись. У кімнаті стояла тиша — така щільна, що здавалося: варто заговорити, і вона розсиплеться, мов скло.
І раптом Оливія відчула дивне.
Не думку. Не страх.
Тяжіння.
Ніби щось усередині неї впізнало ці уламки раніше, ніж вона встигла це усвідомити. Рука сама повільно потягнулася вперед. Оливія не питала дозволу — вона просто торкнулася одного з фрагментів кінчиками пальців.
У ту ж мить уламок здригнувся.
Зовсім трохи — ледь помітно. Але цього було достатньо.
Повітря в кімнаті ніби застигло. Місіс Клаус затамувала подих. Вогонь у каміні тріснув гучніше, ніж зазвичай. А Санта… Санта дивився, не відводячи погляду. Його очі наповнилися вологою, але він не дозволив сльозам упасти.
Він нічого не сказав.
Минуло кілька довгих хвилин. Оливія прибрала руку, не розуміючи, що саме сталося, але відчуваючи — це було важливо.
Санта повільно випрямився.
— Джанет, — тихо сказав він, не дивлячись на неї. — Відведи Оливію назад до міста. Нагодуй її, зігрій. Надворі стає холодніше… — він запнувся, — ще бракувало, щоб вона захворіла.
Місіс Клаус кивнула — так само мовчки, як і весь цей час.