Глава 4

Вони вийшли з пошти мовчки.
Двері зачинилися за ними важким, глухим звуком — ніби поставили крапку в розмові, яка ще навіть не почалася. Надворі повітря було холоднішим, ніж усередині, і цей холод здавався іншим: не морозним, а втомленим. Сірий сніг м’яко заскрипів під ногами, наче й він намагався не порушити тишу.
Оливія йшла поруч із місіс Клаус і все ще відчувала під долонею тепло дерева. Воно не зникало. Ніби залишилося в ній — десь у грудях, ближче до серця, теплим відбитком. Час від часу їй здавалося, що варто лише прислухатися — і вона почує той самий дзвін, тонкий, майже невидимий, мов подих.
Але місто навколо не змінювалося.
Ельфи проходили повз, опустивши голови. Олень тягнув порожні сани, і ремені тихо побрязкували — не святково, а втомлено. Над дахами будинків висіло низьке небо, каламутне, ніби хтось стер із нього всі барви. Навіть дим із димоходів був рідкісний і лінивий, мов людям і вогню більше не хотілося зігрівати цей світ.
Оливія тримала місіс Клаус за руку, і від цього ставало легше. Важко було повірити, що вона й справді тут — у країні, про яку раніше можна було лише фантазувати. І ще важче — прийняти, що ця країна схожа на книгу, з якої хтось вирвав найсвітліші сторінки.
— Чому… — тихо запитала Оливія, сама не до кінця розуміючи, що саме питає. — Чому все стало таким?
Місіс Клаус не відповіла одразу. Вона йшла повільно, ніби добирала слова й боялася, що будь-яке з них завдасть болю.
— Тому що ми трималися не на снігу й не на гірляндах, — сказала вона нарешті. — Ми трималися на тому, чого неможливо побачити очима.
Оливія подивилася на неї.
— На вірі? — здогадалася вона.
Місіс Клаус кивнула. І в цьому жесті було більше втоми, ніж згоди — ніби віра перестала бути для неї чимось легким.
Вони минули площу з головною ялинкою. Величезне дерево стояло нерухомо, мов пам’ятник самому собі. Оливія підняла очі до вершини — і раптом відчула образу. Не на когось конкретного. На саму несправедливість.
Хіба так можна?
Хіба можна, щоб свято просто зникло?
Місіс Клаус ніби почула цю думку.
— Ти маєш знати, що сталося, — тихо сказала вона. — Навіть якщо це лякає.
Оливія ковтнула.
У голові сплив учорашній тунель, дзвін дзвіночків, запах гарячого шоколаду й пряників. Усе було надто справжнім, щоб бути випадковістю.

— Я слухаю, — сказала вона.
Місіс Клаус зупинилася біля вузької вулички, де будинки стояли ближче один до одного, ніби намагалися сховатися від вітру. Тут було тихіше, ніж на площі. Лише сніг, лише їхні кроки й рідкісний скрип вивіски над зачиненою крамничкою.
— У Санти завжди був посох, — почала місіс Клаус. — Ти, мабуть, бачила його на картинах.
Оливія кивнула.
— Але не посох був головним, — продовжила вона. — На його верхівці кріпилася сфера. Круглий кристал. Ми називали його Кристалом Віри.
Слова прозвучали так, ніби це була не легенда. Ніби це — закон природи.
— У ньому… — місіс Клаус на мить замовкла, наче знову побачила це перед собою. — У ньому жили голоси. Вірші, пісні, мрії, бажання, прохання… усе, що діти шепотіли в грудні, навіть коли говорили, що «не вірять». Усе, що дорослі згадували крадькома, коли думали, що ніхто не чує.
Оливія відчула, як по спині пробіг холодок.
— Тобто… він чув усіх?
— Він відчував усіх, — виправила місіс Клаус. — Не так, як людина чує вухом. А так, як серце впізнає серце.
Оливія мовчала. Їй раптом стало зрозуміло, чому в пошті пахло надією.
Місіс Клаус продовжила, і її голос став нижчим:
— Коли Санта тричі вдаряв посохом об землю… магія не з’являлася з нізвідки. Вона відгукувалася. Кристал збирав віру, як ріка збирає воду. А посох спрямовував її. Три удари — і світ згадував, що може бути добрішим. Що може чекати. Що може прощати. Що може радіти.
Оливія подивилася на сірий сніг.
І раптом згадала свою маму — як та сказала: «Не вигадуй».
Згадала вчителя, який запитав: «До чого готуватися?»
Згадала продавця, який не зрозумів, про які прикраси йдеться.
Її горло стиснулося.
— Отже… — тихо сказала Оливія. — Отже, кристала більше немає.
Місіс Клаус довго не відповідала. Лише йшла вперед, і в її ході було щось дуже доросле — те, що з’являється, коли людина вже втомилася плакати.
— Його не стало, — сказала вона нарешті. — І в ту ж мить… світ ніби заплющив очі. Не тому, що Новий рік скасували. А тому, що зникло те, що змушувало людей пам’ятати.
Оливія деякий час ішла мовчки.
Слова місіс Клаус важко осідали всередині, мов сніг, який спершу здається легким, а потім починає тягнути до землі. Світ без віри. Свято без серця. Кристал, якого більше немає.
Вона зупинилася.
— А що… — тихо запитала Оливія, підводячи погляд. — Що саме сталося з посохом Санти?
Місіс Клаус не одразу відповіла. Вона глибоко вдихнула, ніби збираючись із силами, і на мить заплющила очі. Коли вона заговорила знову, її голос став нижчим, рівнішим — таким говорять про речі, які болять уже давно.
— Колись давно, — почала вона, — у Санти був помічник. Його звали Ґрін.
Вони звернули на дорогу, що вела ближче до лісу. Тут місто поступово рідшало: будинки ставали нижчими, вулиці — вужчими, а сніг — глибшим і темнішим. Дерева стояли щільною стіною, мовчазні, ніби зберігали чужі таємниці.

— Ґрін був не таким, як інші ельфи, — продовжила місіс Клаус. — Він був вищий на зріст. Ширший у плечах. Його рухи завжди здавалися трохи різкими, незграбними, ніби світ навколо був для нього надто тісним.
Оливія уявила його — великого, нескладного, такого, що вирізнявся серед маленьких, охайних ельфів.
— Він відповідав за оленів і сани, — сказала місіс Клаус. — Доглядав за ними, запрягав, стежив, щоб нічого не зламалося. І, знаєш… він робив це добре. Олені його любили. Вони відчували, коли їх приймають такими, якими вони є.
Місіс Клаус замовкла на кілька кроків, а потім додала:
— Але Ґрін мріяв про інше.
Оливія стиснула пальці.
— Він хотів робити іграшки, — тихо сказала місіс Клаус. — Хотів бути частиною майстерні. Хотів створювати радість власними руками. Але в нього не виходило дотримуватися інструкцій. Він усе робив по-своєму. Іграшки виходили дивними: надто великими, надто важкими, іноді лякаючими.
Оливія відчула, як усередині щось стиснулося.
— Йому казали, що він не підходить, — продовжила місіс Клаус. — Спочатку м’яко. Потім суворіше. Його не допускали до столів. Просили не заважати. Не торкатися заготовок. Не порушувати порядок.
Вона гірко всміхнулася.
— А порядок для таких, як Ґрін, іноді страшніший за самотність.
Вони зупинилися.
— Того дня, коли він пішов, — сказала місіс Клаус, — він зайшов до майстерні іграшок. Сам. Уночі.
Оливія затамувала подих.
— Він дивився на іграшки, які ніколи не зміг би зробити. І злість, образа, біль… усе це вирвалося назовні. Він ламав їх — не тому, що ненавидів дітей. А тому, що ненавидів себе за те, що не зміг стати тим, ким мріяв.
Місіс Клаус відвела погляд у бік лісу.
— Після цього він пішов. У глиб лісу. Збудував собі дім і став жити відлюдником. Далеко від світла. Далеко від свята. Далеко від віри.
Оливія повільно видихнула.
— І… — вона завагалася. — І це він?
Місіс Клаус не відповіла одразу. Лише подивилася туди, де дерева густішали, перетворюючись на темну стіну.
— Щороку, незадовго до різдвяних свят, Санта підіймався в небо. Він запрягав сани, обирав кількох оленів — найвитриваліших — і облітав усю планету не для того, щоб стежити чи судити, а щоб відчувати. Бачити, як живуть діти, як вони сміються, як сваряться й миряться, як чекають. Цей політ був частиною самого дива — тихим, майже непомітним, але необхідним.
Цього року він теж вирушив у дорогу.
Але повернувся не одразу.
Коли Санта прямував назад, щось пішло не так. Небо стало важчим, зорі — тьмянішими, а шлях, який він знав століттями, ніби розсипався. Олені збилися з дороги, сани втратили керування і, зірвавшись зі звичного маршруту, впали в самісінькій глибині лісу.
Удар був сильним.