Глава 3

Олівія прокинулася не одразу.
Спершу вона відчула тепло. М’яке, огортаюче, незвичне після холодного сірого світу. Потім — тишу. Не порожню, а живу: десь тихо потріскувало дерево, негучно цокав годинник, за стіною ледь чутно поскрипували підлоги.
Вона розплющила очі.
Кімната виглядала ще затишнішою у вранішньому світлі. Свічка на тумбочці догоріла майже до кінця, залишивши тонку цівку застиглого воску. За вікном повільно падав сніг — усе такий самий сірий, але при денному світлі він здавався м’якшим, майже сріблястим.
Олівія підтягнула ковдру до підборіддя.
На мить їй здалося, що все, що сталося, — лише сон.
Тунель. Країна Санти. Ельф. Дім.
Але запах кориці в повітрі був надто справжнім.
Вона сіла на ліжку й прислухалася.
Знизу долинали голоси.
Тихі. Схвильовані.
Олівія обережно підвелася й підійшла до дверей. Підлога під ногами ледь скрипнула, і вона завмерла, затамувавши подих. Потім, переконавшись, що її не почули, трохи прочинила двері й виглянула в коридор.
Унизу, у вітальні, стояли місіс Клаус і кілька ельфів. Серед них був Елвін. Поруч — Фінн. Їхні обличчя були напруженими. Зовсім не такими, як учора ввечері.
— Це неможливо, — прошепотів хтось. — Дерева більше не відчиняються.
— Вони відчинилися, — спокійно відповіла місіс Клаус, але в її голосі відчувалася втома. — Для неї.
— Отже, він помилився, — сказав Елвін. — Або… — він замовк.
— Або час майже вийшов, — тихо докінчив Фінн.
Запала пауза.
Олівія відчула, як у неї всередині все стиснулося.
— Ми не можемо втягувати дитину, — продовжила місіс Клаус. — Вона не повинна була потрапити сюди.
— Але вона пам’ятає, — заперечив Елвін. — А більше ніхто не пам’ятає.
Ці слова  відгукнулися в голові Олівії.
Вона пам’ятає.
— Санта знав би, що робити, — промовив хтось.
У цю мить у кімнаті стало зовсім тихо.
Місіс Клаус повільно вдихнула.
— Санта… — почала вона й замовкла. — Санта не повернеться сам.

Олівія віджахнулася від дверей, притиснувши долоню до рота.
Серце калатало голосно — надто голосно.
Вона повернулася до ліжка й сіла, дивлячись у вікно. Сніг продовжував падати. Дім жив своїм життям. Але тепер вона знала:
це місце чекає.
І чомусь — саме на неї.
Олівія подумала про маму й тата. Про школу. Про світ, у якому Новий рік просто зник.
А потім — про слова ельфа.
Вона пам’ятає.
І в цю мить усередині неї, тихо й упевнено, щось клацнуло.
Якщо вона справді єдина, хто пам’ятає…
значить, вона тут не випадково.
Олівія більше не могла залишатися в кімнаті.
Слова, почуті за дверима, пекли зсередини, не давали дихати спокійно. Вона майже не пам’ятала, як спустилася сходами — сходинки миготіли під ногами, поручні були холодні, а серце билося так сильно, ніби намагалося вирватися назовні.
Вона вийшла до вітальні — і перш ніж хтось устиг обернутися, слова зірвалися самі.
— Що означає — дерева більше не розкриваються?!
Голос прозвучав гучніше, ніж вона очікувала.
Ельфи здригнулися. Елвін різко обернувся. Фінн зблід.
У кімнаті повисла тиша — щільна, майже відчутна.
— І… — Олівія зробила крок вперед, не даючи собі часу злякатися, — чому вони розкрилися зараз? Чому я змогла пройти?
Місіс Клаус повільно повернулася до неї.
На її обличчі не було злості. Лише втома й щось схоже на тривогу. Вона підійшла ближче, поклала долоню на спинку крісла, ніби шукаючи опору.
— Олівія, — м’яко почала вона, — тобі не варто зараз про це думати. Ти втомилася. Ти змерзла. Іноді краще дати собі час…
— Ні, — перебила Олівія й сама здивувалася твердості у власному голосі. — Я не втомилася. Я просто хочу знати правду.
Вона стиснула руки в кулаки.
— Ви говорите так, ніби я потрапила сюди випадково. Але це не випадково. Я чула. Ви сказали, що дерева не розкриваються. Отже, щось змінилося. І якщо вони розкрилися для мене — значить, на те є причина.
Ельфи переглянулися.
Елвін відкрив рота, ніби хотів щось сказати, але тут же його закрив. Фінн відвів погляд.
Місіс Клаус довго мовчала. Потім важко зітхнула — так, ніби цей подих давно накопичувався в ній.
— Ти не особлива, — нарешті сказала вона тихо. — І водночас… особлива.
Олівія насупилася.
— Це нічого не пояснює.
— Я знаю, — відповіла місіс Клаус.

Вона подивилася на ельфів. Ті мовчки кивнули — кожен по-своєму, але однаково втомлено. У цьому жесті було і погодження, і визнання: далі приховувати правду вже немає сенсу.
— Ходімо прогуляємося, — сказала місіс Клаус після паузи. — Іноді легше говорити, коли світ навколо не завмирає.
Вона накинула теплий плащ і взяла Олівію за руку — не потягнула, а лише запропонувала. Олівія кивнула.
Вони вийшли з дому.
Холодне повітря одразу торкнулося обличчя, але тепер воно вже не лякало. Місто повільно прокидалося. Сірий сніг тихо скрипів під ногами. Десь удалині рухалися ельфи, гноми, проходили олені — так само мовчки, так само без радості.
— Цей світ був створений вірою, — сказала місіс Клаус, коли вони йшли вулицею. — Поки люди чекали на диво — він жив. Поки діти писали листи — він дихав. А дерева… — вона на мить замовкла. — Дерева відкривалися лише тим, хто справді вірив.
Олівія підвела на неї погляд.
— Отже, я вірю більше за інших?
Місіс Клаус зупинилася.
— Отже, ти пам’ятаєш, — сказала вона. — А це тепер велика рідкість.
Вони рушили далі, і Олівія раптом усвідомила: ця розмова змінить усе.
І для неї.
І для цього світу.
Вони йшли повільно.
Сірий сніг м’яко хрустів під ногами, ніби навіть він намагався не шуміти. Місто простягалося навколо рівними вуличками, охайними будинками та вивісками, які колись були яскравими, а тепер виглядали вицвілими — мов спогад про колір.
— Я хочу показати тобі, що саме ми втратили, — сказала місіс Клаус, не дивлячись на Олівію. — Іноді це важливіше за будь-які слова.
Вона зупинилася біля низької будівлі з округлим дахом. Над дверима висіла дерев’яна табличка, потемніла від часу.
«Какао-Серце Півночі»
Колись літери на ній були вирізьблені з любов’ю й покриті золотавою фарбою.
Місіс Клаус відчинила двері.
Усередині було тепло — але це було старе, застигле тепло, мов спогад про колишній жар. Олівія одразу відчула густий запах какао — солодкий і важкий.
У центрі зали стояв шоколадний фонтан.
Він був величезний, багатоярусний, вирізьблений із темного каменю. Але шоколад у ньому застиг, ніби час зупинився в одну мить. Густі сліди шоколаду завмерли на краях, мов сльози.
— Раніше він ніколи не замовкав, — тихо сказала місіс Клаус. — Шоколад тік день і ніч. Гарячий. Справжній.
Уздовж стін тягнулися столи. На них лежали плитки шоколаду — акуратно розкладені, але потьмянілі. Цукерки у формі зірок, дзвіночків, сніжинок. Карамельні тростини. Пралінé з горіхами та апельсиновою цедрою.
— Ми робили цукерки з начинками, які діти вигадували самі, — продовжила вона. — Хтось писав: «Хочу смак сміху». Хтось — «Щоб пахло домом».
Олівія провела пальцем по столу. Шоколад був холодний.
— А тепер… — місіс Клаус замовкла. — Тепер він просто є.